На лівому березі мальовничої річки Случ розкинулося велике село Моквин, яке відоме з 1565 року. А свідченням про найдавніші поселення людей в його околицях нам дають археологічні знахідки: уламки ліпного посуду, знаряддя праці і зброя. Уже 3,5 - 4 тисячі років тому, в період ранньої бронзи, на землях теперішнього села сіяли зернові культури, а на пишних луках заплави річки Случ випасали гурти домашньої худоби. [8]
В сиву давнину наше село мало назву Мокре. Було розташоване воно на Подоллі, мальовничій місцевості, що простягається сьогодні поряд з річкою Случ. Прекрасні пляжі, чисті озера, густий дубовий ліс, багатий на ягоди та гриби, - чудове місце для відпочинку і проживання. Наше село постійно потерпало від повені річки та дощів, так як було розташоване в низині. Від цього й походить назва Мокре.
Багата історія села, власні традиції і обряди, які формувалися протягом століть, зафіксовані і у численних писемних джерелах. Зокрема, середньовічні часи і наступні століття залишили писемні джерела, які дають відомості про те, що в 1565 році село Моквин було власністю Богуша Федоровича Корецького. [8] Після Люблінської унії Моквин ввійшов до складу Польщі. Село належало до Луцького повіту Волинського воєводства. Це було невелике поселення. В 1583 році тут налічувалося 30 димів. [1,124] У 1594 році власником села стає Олександр Семашко - володимирський підкормій і луцький староста, був також Брацлавським каштеляном і мав право засідати у польському сенаті. Він прославився своєю винятковою відвагою в боях з татарами, які у 1577 році двічі штурмували Дубне. [2,9]
На початку ХVII століття село значно зросло. В 1629 році в Моквині налічувалося 79 дворів. Село належало до Хупківської волості Луцького повіту. Воно залишалося приватновласницьким володінням, а селяни кріпаками. [1,124] З 1631 року село Моквин належить Станіславові Даниловичу - старості Червоноградському, який був одружений на дочці багатого Семашка. У 1683 році село Моквин і Погоріловка (Поліське) стають власністю Ганни з роду Даниловичів, яка в першому заміжжі була за Львівським старостою Цегеровським, а вдруге - за воєводою Брестським Домбським. Від неї села перейшли до Любомирських, які 7 січня 1755 року продають моквинський маєток за 63000 золотих Валентину Требуховському, від якого він переходить у спадщину далекому родичеві В. Валевському. З приходом у 1939 році на Полісся більшовиків, на роді Валевських закінчується поміщицьке землеволодіння в Моквині. [8]
Під час столипінщини багато моквинців переселилося на хутори, за 2- 5 кілометрів від Моквина. Село простягнулося на кілька кілометрів. Такими найближчими хуторами є: Загалля, Заровеччя, Бір, Лукавець. Люди, котрі проживали в селі, відзначалися своєю високою духовністю. Саме вона залишається нетлінною і з глибини віків промовляє до нас звичаями, обрядами, піснями і справжнім дивом села - церквою, що стала виявом бачення й розуміння краси.
Церква в селі Моквин завжди була центром духовного і суспільного життя. Всі важливі події в житті селянина - хрестини, весілля, похорони й більшість свят - пов'язані з церквою. На жаль, писемні джерела краю не зберегли відомостей про церковне життя села, історію храму. Бережуть її люди. Живе вона в їх переказах. Записати їх - це мій святий обов'язок. Можливо, в майбутньому ці записи послужать для написання документальної історії церкви нашого села. Така історія - вкрай потрібна. Бо вона воскрешає сліди подій, які вже, здається, давно захололи, вичахли, забулися, але озиваються до нас легендами і переказами. Цього заслуговує наш рідний край, де ще чимало невідкритих білих сторінок. Однією з яких є доля моквинської церкви. Тому я наважуюся у цій святій справі взяти участь. Пишучи свою роботу, я поставила перед собою завдання дослідити історію церкви в моєму рідному селі Моквин.
Хронологічні рамки даної роботи - період, який дозволяє проаналізувати історію церкви від найдавніших часів до сьогодення.
Мета роботи - показати роль церкви в духовному житті нашого народу; довести, що коли вороги хотіли знищити нас, то нищили наші храми, тобто нашу духовність. Тепер, коли ми живемо у вільній незалежній демократичній країні, ми мусимо, нарешті, знати правду про минуле своєї церкви, очистити нашу свідомість від намулу дезінформації, перекручень, примітивних ідеологічних догм, якими впродовж тривалого часу забивали голови і в школах, вузах, та інших навчальних закладах, і в масовій пропаганді та інформації.
Тому - то такою жаданою, такою дорогою для нас є поява чесних, неупереджених праць з історії України і окремих її регіонів. Їх поки що дуже мало. Так своєю дослідницькою роботою я маю намір примножити їх число.
Я провела пошукову роботу, яка, вірю, стане в нагоді викладачам народознавства, історії, школярам, студентам, краєзнавцям, шанувальникам минулого і сучасного нашого краю.
Дана робота має подекуди піонерський характер. В історії практично немає відомостей про церковне життя села Моквин. Саме це спонукало мене до написання даної роботи.
Хочеться, щоб моя робота стала, якщо не дзвоном, то дзвіночком, який би покликав моїх земляків на відбудову не тільки храмів, але й на відродження нашої духовності.