Нарис-опис про село Губків


Село Губків входить до складу Березнівського району Рівненської області.  Цю місцевість називають Надслучанська Швейцарією. Природа надзвичайно красива: звивисті береги Случа з мілкими красивими затоками, з лісом, що підступає до самого берегу річки, з вражаючими скелястими виступами порослими реліктовою флорою. В Губкові на так званій „Надслучанській Швейцарії”  створений ландшафтний заказник місцевого значення площею 510 гектарів. Він створений для збереження унікального місцевого ландшафту та охорони рослин, багато з яких занесено до Червоної книги України.



Але найбільша принада Соколиних скель, це все ж не флора, а Губківський замок, або точніше – його рештки. Вони, надзвичайно живописні.

Перша згадка про селище (містечко) Губків відноситься до 1504 року. Як пишеться в «Історії міст та сіл Рівненської області Української РСР», того року містечко зруйнували татарські загони.
Хоча перша згадка датується початком XVI століття (Губків в той час належав магнатам Семашкам), археологічні дослідження виявили, що поселення на цьому місці існувало ще за часів Київської Русі. Ймовірно воно було зруйноване під час монголо-татарської навали. Попередник же мурованого губківського замку існував уже в XV столітті. Він розміщувався на теперішній замковій горі, що має висоту більше 30 метрів.В 1596 році під час повстання Наливайка, Губківський замок здобули козаки під командою Григорія Лободи. Замок зазнав чималих ушкоджень, але досить скоро відбудувався. В 1629 році містечко мало вже 180 димів, був свій бургомістр та члени міської управи. Під час Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького 1648 році в село вступили загони Максима Кривоноса, що захопили і зруйнували замок. Про ці події існує переказ, що дійшов до наших днів:



ГУБКІВСЬКИЙ ЗАМОК

Коли Улас пристав до козацького загону, сотник запитав його:
— Звідки будеш, друже?
— З-над Случа я,—сказав Улас.—Чули про Губків? Там у мене мати...
— Це той Губків, де Семашко сидить?
— А так. Не пішли ми з батьком на панщину третього дня зелених свят, то Семашко звелів прилюдно висікти нас. Двадцять різок... А хворий батько після цього і не встав більше.
— Як не втече, то скоро поручкаєшся чи почоломкаєшся з паном. Рушаємо на Корець, а там і до Губкова рукою подати.
— Та в нього, лиходія, такий замок, що й не приступитись.
— Не журись, Уласе. От нащо вже була твердиня у Кременці, а погуляли наші там на горі з Кривоносом і Колодкою,— сотник поплескав козака по плечу.
...З Корця Улас повів козацький загін до свого Губкова. їхали долиною Корчика, а далі впродовж Случ. Затаїлися в лісовій гущавині перед Губковом.
— От капосні,— лається сотник. Добре місце вибрали для замку. І від татар, і від своїх людей муром заступились.
— Орлиним гніздом прозвали свій барліг,— стискує кулаки Улас, і справді гніздо, тільки павуче. А вони, павуки, хитрі. Чує моє серце—втече від мене той Семашко... Є в нього підземна нора від замку аж до Княж-гори в Маринині. І ніхто не знає, де там той вихід.
На світанку козаки пішли на приступ замку. Залога не витримала натиску. Улас, як очманілий, сновигав по замкових покоях, заглядав у кожний закапелок—де Семашко? «Втік, проклятущий!» — мало не плакав козак. Потім удвох з сотником спустились у підземелля, довго шукали оту нору, якою можна дійти до Княж-гори. Не знайшли. Люди сказали: Семашко втік у Луцьк зразу, як тільки почув, що козаки виступили з Корця...

 

У XVII столітті замком володіли вже Даниловичі, а після них Цетнери.

На початку XVIII століття, під час Північної війни Губків руйнували спочатку російські війська (1704 рік), а потім шведські (1708 рік).

Незважаючи на спустошення, в 1708 році місцевий люд відбудовує церкву. Вона була дерев`яна, освячена на честь Параскеви й простояла до Другої світової війни.  У 1755 році власником Губкова та околиць стає Фелікс Бічинський. З 1795 року Волинь включається до складу Російської імперії. Губків входить до складу Рівненського повіту.

Потім ще була епідемія чуми. Більшість вцілілих після цих пошестей жителів містечка залишають це здавалося б прокляте місце й за декілька кілометрів на іншому березі Случа засновують поселення Людвіпіль (з 1946 року – Соснове).

Замок в Губкові після цих подій вже не відбудовується й починає занепадати до наших  днів дійшли лише залишки стін та декількох башт.

ДовідникПамятники градостроительства и архитектуры Украинской ССРпід редакцією М. Жарикова про Губківський замок пише:
«РУИНЫ ЗАМКА, конец XV в. Был расположен на высоком правом берегу р. Случь. Во второй половине XVI — начале XVII вв. значительно укреплен и расширен, в 1708 г. почти полностью разрушен шведскими войсками и больше не возобновлялся. Замок был одним из мощных укреплений этой местности. Трапециевидный в плане, его фортификационная система состояла из угловых башен, объединенных стенами с бойницами, въездных ворот и подъемного моста. На замковом дворе находились жилые и хозяйственные постройки. Сохранились небольшие участки полуразрушенных стен одной башни и бывшего дворца.»

Потрібно відзначити, що залишився ще замковий колодязь:



Поблизу Губківського давньоруського городища було знайдено 9 римських монет (срібні римські динарії) II століття нашої ери, які є окрасою Варшавського археологічного та Волинського краєзнавчого музеїв. Маси римських монет стали надходити на територію України ще в середині II ст.н.е. Це були монети Римських імператорів, зокрема Марка Аврелія та імператора-гладіатора Коммода, які становлять більшу частину скарбу римських монет, знайдених в "Надслучанській Швейцарії". Але справа тут не в імператорах і не в Римі а в тому, що саме тут існувало таке суспільство, яке змогло прийняти й оперувати цими монетами, і було достатньо зрілим, щоб використовувати їх в торгівлі В цей час на території Східної Європи панувала відома в усьому світі археологічна культура яка дістала назву Черняхівської. Саме вона стала іраматір'ю формування майбутнього давньоруського суспільства. Відомий краєзнавець Волині і Полісся Олександр Цинкаловський в своєму дослідженні "Стара Волинь і Волинське Полісся" (побачило світ в 1914 році) доводить, що Губківський замок засновано в XV столітті. Цю думку підтримує і  відомий дослідник волинської старовини В.Руліковський.

В "Историко-статистическом описаний церквей й приходов Волынськой епархии" Теодоровича знаходяться відомості про Губківський замок І його власників. "Село Губків під назвою містечка Губкова Луцького повіту, як володіння каштеляна Брацлавського, старости Луцького, Володимирського підкоморія Олександра Семашка" згадується в актах від 7 березня 1596 року та в акті від 10 січня 1596 року. Першим відомим Семашком, який володів Губківським замком, був Богдан Михайлович, Ковельський староста, що помер у 1545 році. Його син Олександр Сімашко був знаним на Волині феодалом Він відзначився своєю відвагою в битві 1537 року під Дубном Олександр Сімашко один з перших на Волині, за сприяння єзуїта Гербста, перейшов у католицьку віру. З того часу серед населення Волині про нього пішла недобра слава католика-фанатика. ворога православної віри і свого народу Олександр Цинкаловський подає відомості, що його син помер у 1618 році І похований в місті Луцьку в єзуїтському костелі.

Замок у Губкові за композицією і пропорціями вважався одним з найдосконаліших у Волинській школі оборонних комплексів Споруда була подібна до трапеції" в плані, мала чотири кутових вежі з бійницями, в'їзну браму і підйомний міст У дворі знаходилися житлові і господарські будівлі. На подвір'ї замку залишився глибокий колодязь, змурований з каміння Під замком були пьохи вязниця. Збереглася легенда, що Губківський замок був з'єднаний підземним ходом з Марининським православним чоловічим монастирем. Відносна висота гори, на якій стоїть замок, над літнім рівнем річки - понад 32 метри.

В історичному музеї місцевої школи зберігаються рештки вогнепальної І холодної зброї ХУ-ХУІІ століть. Часто трапляються на території села глиняні люльки.

Олександр Цинкаловський подає нам дві легенди про Губківський замок Перша легенда говорить про хлопця, який впав до глибокої пивниці і знайшов там багато грошей, і про скупого селянина, який: зачувши про це, кинув свого сина також до льоху, але той пропав під замком без сліду. Друга легенда оповідає про взяття містечка і замку татарами в 1504 році. "Побиті під містечком Клецьком на Поліссі, Криловом і Новогрудком, розпорошені татари верталися поліським бездоріжжям до Криму. В урочищі "Татарський груд" (острівок серед непрохідних боліт під Губшвом) татари заклали табір, підживлюючись кінським м'ясом. Тоді жінка Сергія, що проживала на околиці лісу, відома як чарівниця, показала їм дорогу до Губкова, кажучи. "У велику п'ятницю почуєте, як дзвонять у церкві і йдіть у тому напрямку і на схід керуйтесь, там знайдете місто, замок і церкви Татари знайшли містечко і зруйнували його, але не змогли здобути церкви, що, стояла на високій горі.

 

                                                  



Дзвонецька гора

На східній околиці Губкова, на високому скелястому березі знаходиться глиняний пагорб, відомий у селі як Дзвонецька гора. Існують різні думки з приводу її назви. За легендою тут були поховані губківці, що загинули під час татарської навали. 

„Дощ моросить невпинно. Продираючись через хащі, чвакаючи багнюкою, ідуть стомлені люди і коні. Невпинною лавою скрадались чужоземці, ніби вовки у лісових хащах.

Побиті під містом Клецьком, Криловим і Новгоро­дом повертались розрізнені загони татар через Волинь до Криму. Сердиті від невдачі, холодні і голодні, заблукав­ши серед боліт і лісу, зупинилися вони на великому острові серед болота на відпочинок. Запалало багаття, а в казанах забулькотіло кінське м'ясо.

Вороги. вирішили відпочити деякий час і, пограбувавши навколишню місцевість, повернутися додому.

В різні кінці була розіслана розвідка. Та всі намагання ворогів були .марними. Щодень після довгих пошуків  роз­відка поверталася ні з чим.

Вони не знайшли ні населених пунктів, ні дороги до Криму.                                       Хан нервував, плювався, бив нагаями своїх слуг, але відповіді, куди рухатися далі, не знаходили. Та одного разу поталанило розвідникам Привели вони стару жін­ку,  це була місцева чарівниця, не любили її люди  і назвали відьмою. Ненависть і злоба до людей засіла глибоко в душі .чарівниці, тому і жила вона осторонь від них  край лісу.

Зміряв її поглядом хан та й питає: „Чи хочеш бути багатою, якщо вкажеш дорогу до ближнього багатого зам­ку, отримаєш золота, скільки занесеш.” І вирішила помститися ненависним їй людям зла чарівниця: „У велику п'ят­ницю почуєте, як дзвонять у церкві, ідіть на схід,  керую­чись цим дзвоном, там знайдете багате місто, замок, церкви.

Задзвонили в  п'ятницю дзвони  в церквах, люди  йшли на молитву Господню, а в цей час, продираючись через хащі,   повзучим   змієм,   чорною  хмарою насувались на   мирне місто вороги. Мов чорні ворони накинулись на місто тата­ри, і падали від ворожих стріл та шабель мирні жителі,  і запалали їхні оселі, мов смолоскипи. Та вдарив на сполох дзвін, і вийшли із замку озброєні селяни і вступили у бій з ворогами. Сп'янілі  від удачі та   крові, мов хижаки, кину­лись татари на жменьку захисників. Почалася кривава січа, кров  лилася струмками, все оповив дим, полум'я, крики та стогін поранених і вмираючих. Та сили були нерівні. Ось  уже татари деруться по високій вежі замку, ось  уже іде бій в са­мому замку, князівському маєтку. Рештки захисників заховалися  в замковій церкві. Як не намагалися татари взяти її штурмом, все в них не виходило, кожного  разу відкочувались від церкви, залишаючи  десятки вбитих під її стінами.   Ніби   сам   Господь   Бог допомагав захисникам   і  взяв їх під захист. Побачивши безрезультатність своїх атак, хан наказав відступати.      

Кілька годин  тривав  грабунок.  Містечко і  замок перетворились на   руїни,  на   місці  чепурних хат стояли  згарища, на вулицях лежали вбиті і поранені. І тоді наказав хан викопати на горі велику яму і вкинути туди  загиблих губківців.

Ще й тепер стверджують старожили, що в тиху сонячну погоду, коли покласти вухо до  землі, то можна почути стогін людей і дзвін мечів.Тому і назвали люди цю гору Дзвонецькою. Німим свідком цих подій є кам’яний хрест, що зберігся до наших днів.

У наші дні місцеві жителі інколи беруть із Дзвонецької глину для будівництва і натикаються на людські кістки. Унікальною є гора ще й тому, що на її схилах росте степова трава ковила. Вчені стверджують, що це єдине місце в Україні, крім степу, де можна зустріти цю рослину.

Античний історик Ксенофонт оповів нам пригоди грецького військового загону на Кавказі Після довгих переходів і поневірянь голодні грецькі воіни наїлись запашного меду - і мало не повмирали. То був мед поширеної на Кавказі рослини азалії понтійської. Напевно, древній автор намагався в свою розповідь внести елементи інтриги.. Як переконують пасічники, мед цієї рослини справді має токсичні властивості.

Кожної" весни густий древлянський ліс засипаний звідусіль блискучими, як вогонь яскравими, запашними жовтогарячими квітами

Важко знайти іншу рослину у флорі Полісся, яка б так сильно притягувала увагу ботаніків і натуралістів, як рододендрон жовтий, який раніше називали азалією понтійською .Місцеві жителі романтично називають й "кам'яним кущем", драпоштамом: вовчугою.

Вперше знайшов азалію відомий пейзажист кінця XVIII - початку XIX ст. ірландець Діонісій Міклер в околицях села Губків у 1795році.

Український академік Павло Тутковський з захопленням називав її кавказькою красунею. Цей прекрасний декоративний кущ висаджений в багатьох ботанічних садах Європи - в Ризі, Берліні, Москві, Санкт-Петербурзі, Києві, Парижі, Лондоні.

Про ефірне масло азалії складали легенди, приписуючи йому чудотворну силу. Французька фірма "Коті" в XIX ст. заготовляла на Поліссі екстракт із квітів азалії, який називався абсолю, для виробництва парфумів вищої якості. Вони користувалися неабиякою популярністю серед найвишуканіших модниць Європи Рододендрон жовтий є реліктовою рослиною, яку зберегла природа ще з третинного періоду. Перед вченими стоїть питання: звідки походить азалія понтійська? Академік Павло Тутковський вважав, що насіння ЇЇ занесене на Полісся з Кавказу постійно переважаючими вітрами-фенами, інші вважали, що воно було принесене на копитах коней в часи монголо-татарської навали треті що квітка прийшла по так званому Скіфському валу, який нібито з'єднував Кавказ із Скандинавським півостровом.. Але, як би там не було, азалія почуває себе добре на Березнівщині. Так же прекрасно, як і в далекі геологічні епохи, коли на всьому Євразійському континенті панували мамонти.

У цій місцевості протягом століть проживали і поляки й українці. Відносини їх продовж віків були, не простими. Віками в їх душах кипіла ненависть один до одного. Кипіти - кипіла, але час від часу виривалась кривавими повстаннями та війнами. Одним з останніх проявів такої ненависті стали події кінця 30-их - середини 40-их років ХХ століття, коли українці з поляками, не без участі гітлерівців, несамовито різали й вбивали один одного. Активну роль в подіях тих часів відігравала й Українська Повстанська Армія, вона залишалась чи не єдиним захисником українського населення. З другого боку виступала польська Армія Крайова. Тоді нищились цілі села, як українські, так і польські. Не оминула така лиха доля й Губків. У 1943 році, за підтримку воїнів УПА, поляками спільно із загонами С.А.Ковпака було спалено село і церкву, що відбудувалась після спустошення 1708 року. У вогні загинули протоієрей Венедикт Корницький та староста Борис Іванов. Про цю трагедію зараз нагадує меморіальна дошка на стінах побудованої на тому ж місці нової церкви.

Та чи не найважливішою окрасою Губкова є навколишня природа, що відома широкому загалу як „Надслучанська Швейцарія”

Площа цієї заповідної зони становить 510 га. Тут, як ніде, збережено первісну природну красу. В цьому місці річка Случ ніби перерізає кришталевим ножем західну частину Українського кристалічного щита, утворюючи високі і стрімкі береги, структура яких складається із гранітних порід. Деякі скелі досягають висоти 25м. Долина річки Случ має каньйоноподібний вигляд. З обох берегів річки переважає лісова рослинність. На правому березі, серед численних щебенистих ділянок, спостерігаються нехарактерні для даної місцевості лучно-степові та степові рослини. Серед грабово-дубового лісу зустрічається рідкісний на Поліссі голокунчик дубовий, який ботаніки називають "папороттю Ліннея". Правий берег річки Случ відрізняється від лівого за рослинним покривом. Скелясті ділянки зайняті степовою рослинністю з переважанням ковили пірчастої, кострецю безостого, тимофіївки степової, мітлиці тонкої, сонцецвіту звичайного, смілки звичайної та 5 видів дзвоників (болонські, сибірські, скупчені, розлогі, персиколисті). На одному із схилів Княж-гори виявлено рідкісний для Полісся вид – смілка литовська, яка занесена до Європейського червоного списку. У щілинах гранітних розломів ботаніками виявлені мало поширені види папоротей – аспленій північний та волосоподібний.

Отже, ця унікальна ділянка природи відзначається багатством і різноманітністю флори та природних умов.

 

Вісник льодовикової епохи.

Унікальним явищем серед гранітів є виявлене на терасі річки Случ болото-блюдце у Жовтневому лісництві, яке знаходиться в 11 кварталі. Подібні геологічні утворення є творінням природи, що виникло в льодовиковий період. Болото-блюдце має площу близько 1,2 га., вкрите березою і сосною. Флора представлена такими видами: очерет, осока омська, півники болотні. На прикладі болота-блюдця у Жовтневому лісництві ми можемо простежити всі стадії розвитку болота. В науковому плані воно є дуже цінним.

 

Підготувала:

Ілліна Жанна Михайлівна

завідуюча Губківською

публічно-шкільною

бібліотекою-філією №24

| НА ГОЛОВНУ |