34600
 Рівненська область
 м.Березне
 вул. Київська, 7
 тел.: (03653) 5-45-35

е-mail: lib_berezne@ukr.net
           biblberezne@gmail.com
Skype: bereznelibr










 Березнівська ЦРБ
 Березнівська ЦРБ
 Бібліотека-філія
 Бібліотека-філія
 Бібліотека-філія
 ПШБ смт. Соснове
 ПШБ с. Городище
 ПШБ с. Білка
 ПШБ c. Вітковичі
 ПШБ с. Маринин
 ПШБ с. Голубне
 ПШБ с. Грушівка
 ПШБ с. Зірне
 ПШБ с. Князівка
 ПШБ с. Малушка
 ПШБ с. Кам'янка
 ПШБ с. В. Поле
 ПШБ с. Моквин
 ПШБ с. Малинськ
 ПШБ с. Бронне
 ПШБ с. Балашівка
 ПШБ с. Друхів
 ПШБ с. Кургани
 ПШБ с. Прислучі
 ПШБ с. Богуші
 ПШБ с. Яцьковичі
 ПШБ с. Яринівка

















Всім, що ми тепер маємо, ми зобов'язані минулому. Але в наш час рідко хто, крім науковців, цікавиться минулим , мабуть через те, що вивчати минуле є нелегкою працею. Та знати минуле необхідно.
Для свого дослідження я обрала тему "Легенди і дійсність про історію населених пунктів Березнівщини . Мені цікаво було дізнаватися про походження сіл, хуторів. За останні десятиліття карта району дуже змінилася : зникали хутори, села. Багато з них були знищені під час Великої Вітчизняної війни, за існування Радянської влади було знесено багато хуторів, сіл. Вони приєднувалися до більших населених пунктів, бо визнавалися неперспективними. Знищувалися населені пункти, знищувалися народні традиції, спосіб життя. Зникали і назви сіл і хуторів.
Деякі з населених пунктів пізніше були відбудовані там знову буяє зелень , сміються діти, співають птахи, розносяться пахощі квітів. Проте у багатьох із них була трагічною. Нам важко уявити зруйновані, спустошені будинки та їх господарів . Уявіть собі таку картину : село, знищене німецькими окупантами, через років десять це вже зарослі бур'яном, зарослі дороги, на яких немає і сліду людської ноги. Де-не-де руїни колишніх хатинок, тільки вітер гуде поміж, згадують воєнні роки старі, майже сухі, дерева. І-жодної людини...Що залишилось від цього села ? Тільки легенда чи сповідь, яку розповідають онукам старенькі люди. І до болю стискається серце, мов позбавлена волі пташка, яка боїться об стінки клітки. Тому ми, люди, повинні робити все ,щоб знову тут заколосилося поле , біленькі хатки утопали в зелені садів, було чути голоси людей, лунали щасливий спів і сміх. А щоб це дійсно зробити ми повинні знати свою історію, минуле народу.
Протягом багатьох років створювалася історія нашого краю. Багато про які події народ склав легенди, які передавалися з уст в уста і дещо прикрашалися розповідачам. Проте частка правди в них збереглася. Легенди цікавлять багатьох, я не виняток, особливий інтерес для мене становлять легенди, пов'язані з рідною Березнівщиною, легенди, які розповідають про виникнення сіл, хуторів. Ця тема зацікавила мене, вона дає змогу поєднати дійсність, тобто історичні факти, з легендами, частково відтворити історію. Колись , у сиву давнину, один філософ сказав :" Минуле відображене майбутнє ", тому нам потрібно вивчати історію свого краю, щоб не повторити помилок минулого в майбутньому.
Живі свідки минулого живуть серед нас. Старожили для краєзнавців справжній " колодязь знань ", який ховає в собі багато цінних та цікавих фактів з історії. Тому під час роботи над цією темою я в першу чергу звернулася до старожилів, від яких багато чого дізналася. Працювала я з матеріалами районної газети "Надслучанський вісник", відвідувала Березнівській краєзнавчий музей .
Думаю, що моя робота буде корисною для молодих людей, які цікавляться минулим рідного краю.
На території Березнівського району в наш час є 53 населені пункти. Колись їх було значно більше. Але в 50-70рр. Відбувався поділ на перспективні і неперспективні, під час якого багато жителів хуторів і сіл змушені були переселятися до міст і великих сіл. Деякі села об'єднували, робили з декількох одне. В середньому по Україні тоді зникало щотижня по одному селі чи хуторі. Повністю було знищено хутори навколо Бережного. Неперспективними селами вважалися : Теклівка, Липники, Сільце, Лізяне, хутори : Занакот, Очеретівка, Чорнило, Ольшан, Глей,Верба, Остижа, Мох, Лосеве, Зашивки.
На Березнівщині є досить древні поселення. Це села - Яринівка, Яблуне-1945, Кам'янка -1499,\це роки перших письмових згадок про ці населені пункти / Губків -1504р, бистричі-1545р., Березне -1583р.,Прислуг, Друхів-1596р., Балашівка, Богуші-1629р,Соснове-1708р. Про село Голубне перша письмова згадка відноситься до 1595р. Сама про ці села народ склав чимало легенд.
Село Губків відоме руїнами замку , який був зруйнований татарами в 1504 році, населення відбудовано його, в 1708р. він був знову зруйнований шведами. Відтоді у замку ніхто не жив. Все населення, яке залишилося після нападу шведів, заснувало селище Людвипіль, нині Соснове.
Серед місцевого населення існує дві легенди про замок. Перша говорить про "хлопця ,яки впав до глибокої пивниці і знайшов тем багато грошей ,і про скупого селянин який зачувши це, кинув до пивниці свого сина який і пропав без сліду. Друга розповідає про розбите татарське військо, яке блукало серед непрохідних боліт та лісів. А поблизу жив мисливець, що мав жінку-чарівницю. Вона показала татарам стежку на схід до Губкова. Це була зрада, а зрада не прощається. Якось чарівниця пішла по ягоди на болото втопилася. Болото від тоді називається Бабине Гало, а місце, де заблукали татари - Татарським Грудом.
Існує ще одна легенда про князя, яких збудував на Губківській горі замок,а всіх людей обклав тяжкими податками, а хто не платив -того слуги кидали в Случ. Прийшов до князя найстарший житель і каже:" Хочеш тут жити-живи, але не збиткуйся над людьми, бо й імені твого не зостанеться не землі". Засміявся князь:" Що ти торочиш? Я маю досить війська, замок мій неприступний. І буду я панувати тут, доки Случ свої води нестиме". Повелів князь скинути старця зі скелі в Річку.
І тут враз річка зупинила свій біг, вийшла з берегів. Затремтіли гори - і розсипалися високі стіни замку, змила вода князя.
Пропала і пам'ять про нього, тільки лишилися руїни, та й ті чорнобилем поросли.
Село Голубне - одне з старих поселень на півдні Волинського Полісся. Воно виникло десь на межі 11-12 ст., а якщо вважати початком села древнє городище, то його вік сягне в сиву давнину". Тим більше, що ця місцевість була обжита людьми в доісторичні часи. Для підтвердження цієї думки служать знахідки кам'яних знарядь праці ,якими користувалися первісні люди. Поселення виникло серед боліт і лісів. В болотах віками нагромаджувалася залізна руда осадового походження. Вона і стала сировиною для гутного виробництва заліза. Старожили вважають, що село заснував пан Голуб. С думка, що назва села походить вед скупчення великої кількості голубів. Урочище Голубкове) одержало свою назву напевне від них. Можливо, Голубне взяло свою назву від сполучення двох слів "голе" і "лубно",бо тут, як і скрізь на Поліссі, з давніх давен здирали/голили/ з дерев луб /кору/,яка йшла на виготовлення личаків, калиток. Поблизу Голубного виникли польські села і колонії Залісся, Липники, Анковаль, Млодзянівка, Майдан. В колоніях Наталія, Борок , Кадобище поляки проживали поміж українськими сім'ями. Старожили і згадують польські родини на прізвище Жарчинські, Айдашинські, Цебульські, Раєвські, Голдинські, Левицькі, Савицькі.
В кінці 18 століття виникають німецькі колонії біля Голубно : Сіноківка, Крухи. Після падіння кріпосного права сюди прибули чехи, постійно проживали євреї. Утворилися хутори Сороківка, Зашивка, з цього можемо судити про благородство корінних голуб ненців, які дали "місце під сонцем " людям різних національностей.
Село Теклівка знаходилося на території теперішньої вулиці Теклівської смт.Березне. Існує переказ про походження назви цього села і пов'язаний він з іменем дочки пана Білявського ,яку звали Текля. Село належало до володінь пана Малинського, маєток якого був у селі Зірне. Пан Малинський постійно проживав у Франції, а у Зірне прибував тільки в жнива. Найвродливіші дівчата підносили йому снопи нового врожаю, а він щедро обдаровував їх. Маєток пана в Зірному був дуже впорядкованим. З примхи гордовитого магната на сипучих пісках був закладений парк площею в 27 га., кріпаки навозили чорнозем, дерева і кущі привозилися з всього світу. На честь свого сина Зорена пан назвав село Зурно, але часто люди вживають назву Зірне.
У 1939 році у селі Теклівка нараховувалося 32 двори. Люди жили бідно, наймалися на роботу, плату отримували грішми. В 1944 році тут було відкрито клуб де працювали гуртки. Бібліотека, після війни почалася демонстрація кінофільмів. В 1945 р. почала працювати хати-читальні.
В 1943р. розпочав роботу колгосп "8-го Березня ", потім його призначили до села Зірне і він став носити ім'я Т.Шевченка. На кінець 50-тих років в селі Теклівка нараховувалося до 100 хат.
У 1960р. Теклівку було приєднано до села Зірне, а в 1966р. село переходить до Бережного як одна з вулиць, назва якої стала Жовтнева . З 1990р. ця вулиця має назву Теклівська.
Цікавою, на мій погляд , є історія села Липники, в якому спочатку проживало лише польське населення. В селі було одна вулиця, яка вела з сходу на захід, нараховувалося 20 хат. За часів панської Польщі, місцевий багатій Зеленкевич мав молочарню. З ближніх сіл звозили молоко, людям повертали перегон. Біля села був паровий млин, який належав Савицькому.
Щороку в Липниках проводилися конкурси на краще вирощування льону, капусти та інших культур. Населення розводило тільки племінних овець. Така робота сприяла розвитку сільського господарства. Поляки організовували безкоштовний гурток шиття. Для бажаючого навчитися шити потрібно було мати лише свою тканину. Працювала школа, де навчалися з 1 по 4 клас. Всі предмети викладалися польською мовою, але урок української мови був теж.
Село Липники розташоване в прекрасному куточку Полісся. Особливо гарно тут було в травні помилуватися красою Полісся приїздили численні родини поляків з самої Варшави.
Біля Липників був хутір, на якому жила родина Гармашевських. Ці люди жили досить заможно, мали свою крамницю. З цієї родини вийшов польський космонавт Гармашевський.
У 1943 році фашисти незадовго до свята Пасхи повністю спалили це село.
Село Сільце було розташоване на території нинішньої вулиці Буховича смт.Березне. Переважало у селі українську населення, проживало і 10 сімей євреїв. В селі було дві вулиці - Липки / бо вздовж росли липи/ і Броварна. Село мало свою Різдво -Богородицьку церкву збудовану в 1848 році на кошти поміщика М.Л.Корженівського. Працювала аптека, яка належала Вишенському , був у селі свій медик Кешунський. Село належало до володінь пана Малинського , а управляючим був поміщик. Білявський. Єврейські і українські сім'ї не ворогували, жили дружньо. Що п'ятниці дітлахи бігали вечором і запалювали свічки, а євреї за це давали дітям солодощі. А кожній суботи діти йшли тушити свічки і знову отримували винагороду.
В 1940 р. село Сільце було приєднане до Березного. Поблизу Бережного не так давно було село Лізяно. Назва села походить від жіночого імені Ліза. Село було невеличке, діти навчалися у початковій школі. З 1947 року кількість населення почала зростати, тому було відкрито восьмирічну школу. В 1952 році село, як неперспективне, приєднали до села Городище.
Серед поліських лісів розташувалося село Лінчин. Воно виникло в кінці XVIII століття. Легенда про походження села така : Жив - був у Польщу багатий пан. А в селі Тинному(Сарненський р-н) жив небагатий дядько. На тому місці , де зараз Лінчин , був хутір. Дядько мав дочку , яку звали Лена. Дядько зробив якусь добру справу для пана і пан подарував йому хутір. Поселилася Лена на хуторі. Всі , хто йшов на хутір, казали :"Йдемо на Ленчин хутір ". Пройшли роки , хутір перетворився на село , а назва так і залишилася. Змінився тільки наголос і буква "є" на "і".
В середині XIX ст.. в Лінчині була побудована дерев'яна церква. В той період село було невеликим : 62 двори, 517 чоловік проживало в селі. В селі працював смоляний завод.
З 1917р . по 1939р. село було під владою Польщі. В роки Великої Вітчизняної війни частина села була спалена , більше як 300 жителів фашисти розстріляли.
Багато лінчинців перебувало в лавах УПА. Щоб покарати жителів влада вирішила визнати його неперспективним, а жителів вивести в степи Херсонщини, де не вистачало робочих рук через тяжкі умови для життя. Люди не хотіли їхати з свого села, але змушені були звикати до нових і тяжких умов. Туга, смуток не давали спокійно жити на чужині. Частина лінчинців повернулася назад і по новому почала будувати своє село. Більша частина населення працює в Бобровському лісництві , є школа, медицина, клуб, бібліотека.
Село Витковичі виникло на правому високому березі річки Случ, в сосновому бору.
Село оточувало непрохідні болота і нетрі. Першими жителями села, за переказами, була сім'я кріпаків-утікачів, в якій було тринадцять синів. Сім'я носила прізвище Віти, звідси і назва села Витковичі. Інша версія така : назва села пішла від прізвища пана Вітців, на якого працювали кріпосні селяни у Вітковичах на початку XIX століття.
Розповідають, що назва села Друхова (Друхів ) походить від того, що колись тут було багато пташок-друхв, ото через них село так назвали.
Мені здається, що назва села походить від іншого. В давнину на території села були дрімучі ліси, болота, трясовина. Земля на дорозі, по якій їхали підводи, часто дрижали. Можливо, це пов'язане з назвою села.
Назви вулиці у селі дуже оригінальні : Боролівка, Босоволя, Вигін, Загребе ля. Є хутори Березіна і Манатин. Вулиця Боролілівка колись була хутором, а тепер з'єднана з селом. Ця назва пішла від того , що тут був могутній старий сосновий ліс, вперемішку з дубом і грабом. От, може, від того пішла назва - бір , боровка, Босоволя - це вулиця , на якій жили панські робітники - боса воля, тобто біднота.
Березіна - це великий хутір. Ця земля була панською, пани продавали її покупцям з Дубнівського району , які тут і поселилися. На цій землі росли ліси світлокосих берізок.
Вигін - місце колективного випису худоби, птиці. Ним воно залишалося до недавнього часу, а тепер - зоране і засіяне.
Біля села є ставок. Колись на ставку була гребля. Хто поселявся за греблею , той і називався загребельним. Так з'явилася вулиця Загребля.
Відомо, що село Яринівка з'явилося в 1629 році. Засновником є Альбрехт Радзівіл, який назвав село на честь своєї дружини Райнівкою (Регинівкою ).
В XIX столітті Яринівка належала поміщику Ульяшенку, Яринівці називали його паном Ляшенком. Він мав 5784 десятин землі. Його земля була розкидана в різних місцях, межувала з землею простих людей. Тому пан наділяв людей землею в інших місцях, де вони і поселялися. Так виникли хутори Закалиття,3аклинник, Скородне, Рожок, Дубрівка, Молодиче, Паровище, Будище, Кругла, Колоково. Деякі назви говорять є самі за себе, деякі мають свої легенди чи тлумачення. Ось деякі з них. Якоїсь пори, якоїсь днини їхав загін вояків і один з них загубив калиту /невеличкий мішочок із шкіри, чи тканини , в якому носили гроші /. Він повернувся за нею. Не відомо, знайшов він калиту чи ні, але це місто стало називатися Закалиття. Пан Ляшенко продав клапоть землі полякам. Місце, де жили поляки, називали Паніво, місце де жили українці - дучина. мало , і не мали за що ії купити. Деякі з них змушені були їхати до Америки, щоб заробити гроші на землю. В панівці було багато дворів, для дітей збудували школу.
За роки Великої Вітчизняної війни німці знищили багато жителів. Поляки теж залишили село, а назва залишилася. Дьогтярня - це місто , де із сосон спускали смолу і варили дьоготь.
За роки радянської влади хуторян повиселяли з обжитих місць, переселили в Яринівка, обгорювали їхні садиби. На даний час всі хутори зникли, але не зникла людська пам'ять.
А ось легенда про походження назви села Кам'янка. Гуляв по полю буйний вітер, сонечко голубило своїм промінням ниви і луки. В цей час зустрілися двоє молодих людей і щиро покохали одне одного. Але на перешкоді кохання стали їхні батьки, які жили на двох різних хуторах, що навіть назви не мали. Поселенці цих місць ворогували між собою за землю . За звичаєм цих хуторів, хлопець не міг взяти наречену з іншого місця. Та молоді вирішили бути разом завжди. Зустрілися вони одного вечора в полі і попросили Всевишнього, щоб він залишив їх на цьому місті на завжди.
На ранок люди побачили диво і почали йти до того місця. Поле стало красивим, воно притягувало до себе, ще голосніше співали пташки...Над пахучим полем піднімалася висока кам'яна скеля, вона чарувала своєю красою. Люди були вражені побаченим і вирішили жити саме тут. І стали вони довбати кам'яну скалу, щоб було з чого будувати оселі. А скеля наче шепотіла ніжним дівочим голосом:" Не покидайте мене, залишайтеся тут ". З обох хуторів приходили люди сюди, щоб будувати домівки, вони навік забули про чвари і ворожнечу між собою. Пройшли роки, не стало скелі, на ії місці виросло чудове село Кам'янка. І живуть у цьому селі дружні і працьовиті люди, які гостинно приймають всіх. Князівна, Княсело, Князь-село...Чим далі занурюємося в глибину років,
А ще розповідають, було два пани. От вони чогось посварилися. І адумав один пан канаву від Бобра до Случа прокопати, щоб вода по ній Случ пішла. На зло ворогу. Ще в лісі ця канава є , кілометрів з п'ять ЇГНЄТЬСЯ. Але вода по ній не пішла ... З давнини в селі залишилося дворище, оже там князь чи пан жив? Отакі перекази. Що в них правда, що легенда- іжко сказати. Бо й історико - статистичний опис церков і приходів злинської єпархії укладених М.І.Теодоровичем і видрукований у Почаєві в 96 році про походження назви села нічого не говорить.
Хочу коротенько розповісти про моє РІДНЄ містечко Березне. Воно було засноване в ХІУст. і належало до володінь Семашків. Пізніше селище переходить від одних володарів до інших або спадково, або через продаж.
В ХУІ ст, моє містечко входило до складу Луцького повіту і належало князям Головньовим -Острозьким. В ХУШ ст. воно належало до водінь Яна Даниловича- старости Корецького. Шляхом спадковості перейшло до панів Малинських, останній з яких Михайло жив до другої світової війни в Зурно і Парижі.
До 1700 року селище мало назву Андріїв. Сьогоднішня назва
Березне походить від географічного положення; високий берег річки Случ став місцем для містечка. Навкруги росли березові ліси, в які часто на полювання приїзджали пани Косенькі .Отже, від слова береза теж могла виникнути назва Березне. І ХУІ ст . Березне було обнесене муром з півдня, заходу півночі .Зі сходу воно було захищене річкою Случ. В мурі по декілька брам. Дві були до 1962 року. Розрушили ворота в зв'язку з розширенням автотранспортних шляхів. До старих будівель місто відноситься церква св. Миколая ,збудована в 1845р. До появи залізниць наше селище тримало зв'язок з іншими містами Волині і Поділля по річці Случ. В той час воно було торговим центром. Жили в місті ремісники, зокрема -.теслярі ,ковалі ,кравці, шевці, бондарі, Торгові операції відбувалися на торговій площі, яка збереглася до нашого часу в дещо зміненому вигляді. Велике значення мали ярмарки, які відбувалися в Березному три рази на рік ,а саме: 5 січня ,9 травня, 8 березня.
В ХУІст Березне отримало міське право і герб. Після Люблінської унії І569Р. Березне опинилося піл Польсько шляхетським управлінням. В 1584р. в Березному і селі Холопи повстали селяни проти польських жовнірів. Під час визвольної боротьби на чолі з Б.Хмельницьким і козацьких змагань 1648-54 рр. біля Березного відбувалися битви проти поляків. До нашого часу збереглися назви "Козацька гора", "Козацьке озеро", "Ляські могилки".
За Зборівським .миром 1649, кордон між Польшею і козацькою Республікою проходив по річці Случ, "знай ляше, що по Случ- то наше "так говорили козаки.
Про ці події зберігся такий переказ : Йшло козацьке військо шляхом із Холопів і повернуло за річку, на луг ,щоб уникнути небажаної зустрічі з ворогом. Козакам потрібен був перепочинок, щоб напоїти коней, налаштувати зброю. Але не встигли козаки отаборитися, як їх наздогнати шляхтичі.
Ворог значно переважав у силі. 1 зав'язувалася битва не на життя, а на смерть. Повстанцям потрібна була надійна оборона, вона їм бачилася за глибоким озером. - Перепливаймо на той бік! - пролунала команда. Та уже перші пепшники на конях, підперезаних і осідланих, почали топитися. полягло немало козаків, перемога далася дуже дорогою ціною. Зажурились "лободята", по зносили тіла вбитих побратимів та й поховали за давнім козацьким звичаєм - на місці бою. Наносили піску і насипали високу могилу, щоб нащадки пам'ятали козацькую славу і те ,як вона здобувалася.
В книзі "Ровенська область", виданій у серії "Історія міст і сіл України" в 197ЗР. знаходимо підтвердження перебування на Поліссі відомих козацьких воєначальників Северина Наливайка і Григорія Лободи. Отже, козаки в нашому краї вели визвольну боротьбу. Про це говорить, зокрема, те що березнівчани знаходили на пагорбі, витягували з озера уламки сідел, зброї ,коштовності . Частина з них зберігається в районному краєзнавчому музеї.
Звичайно, що неможливо розповісти про всі легенди та події в одній роботі. Особисто для мене робота принесла велику користь. Зустрічаючись з старожилами, працюючи з літературою, я дізналася про багато досі невідомих мені фактів, подій. Я відкрила багато нового, цікавого про рідний край. Ця тема дійсно актуальна, пізнавальна. Не знаючи історії України, не вивчивши уроків минулого, неможливо використовувати досвід наших попередників, не повторювати їх помилок. Сучасне і майбутнє не може існувати без минулого. Щоб жити краще, змістовніше, бути високоосвідченими і культурними людьми , ми повинні знати історію, робити правильні висновки з історичних подій, примножувати позитивний досвід.
Український народ - мудрий, трудолюбивий , але і багатостраждальний. На своєму віку він бачив і пережив багато сліз і горя, незгод, випробувань, поневірянь. Його гнобили, принижували, катували, знищували.
Пройдуть роки, віки, виникнуть нові легенди, оповідання та історії. А. ми, яким би не було наше життя, повинні донести правду про минуле майбутньому поколінню.

Пастушок Тетяна

Назад
























Рівненська державна обласна бібліотека для юнацтва
Рівненська обласна бібліотека для дітей
Рівненська обласна бібліотека для дітей


Надрукувати сторінку
МЕТА - Украина Український портал Rated by PING Портал Укрнет Google Yandex

Copyright © 2007-2015 БЦСПШБ.