34600
 Рівненська область
 м.Березне
 вул. Київська, 7
 тел.: (03653) 5-45-35

е-mail: lib_berezne@ukr.net
           biblberezne@gmail.com
Skype: bereznelibr










 Березнівська ЦРБ
 Березнівська ЦРБ
 Бібліотека-філія
 Бібліотека-філія
 Бібліотека-філія
 ПШБ смт. Соснове
 ПШБ с. Городище
 ПШБ с. Білка
 ПШБ с. Маринин
 ПШБ с. Голубне
 ПШБ с. Грушівка
 ПШБ с. Зірне
 ПШБ с. Князівка
 ПШБ с. Малушка
 ПШБ с. В. Поле
 ПШБ с. Моквин
 ПШБ с. Малинськ
 ПШБ с. Бронне
 ПШБ с. Балашівка
 ПШБ с. Друхів
 ПШБ с. Кургани
 ПШБ с. Прислучі
 ПШБ с. Яцьковичі
 ПШБ с. Яринівка

















Людмила Литвинчук ангор поетичних збірок "Воскреслії дзвони" (1991 р.)та "Соколині гори " (2000 р }. член спілки письменними Рівненщини.
Ця жінка тендітна, як гілочка ломикаменю, то виріс на суворому гірському камені, аби комусь подарувати світло свого скромного цвітіння", - так сказала про Людмилу Литвинчук письменниця Любов Пшенична.
Сказати хронологічно, що Людмила Литвинчук.. народилась 2 січня 1958 року в селі Маринин Березнівського району це не сказати нічого. Бо народилась вона в благословенному Богам куточку північно-західного Полісся, що відомий по всій Україні як Надслучанеька Швейцарія з її унікальним Надслучанським регіональним ландшафтним парком, в якому поєдналися ліс. гори і степ Тут. на невеликому обширі місцевого ландшафту в низині Случа. де природа ніби сховалась від наступу сучасної цивілізації, виявлено на сьогодні 19 рослин Червоної Книги України і не менше кандидатів на такий реєстр. Тому й не дивно, що улюбленими рядками, які дівчинка Людмила любила часто повторювати, були:
Очерет мені був за колиску.
В болотах я родився і зріс.
Я люблю свою хату поліську,
Я люблю свій зажурений ліс

(Д. ФАЛЬКІВСЬКИЙ "ОЧЕРЕТ МЕНІ БУВ ЗА КОЛИСКУ ")
Очима і серцем небайдужої людини сприймає Людмила навколишній світ, бо Поетеса з іскрою Божою її вірші і публіцистичні матеріали друкувались в українській періодиці на сторінках журналів "Ранок". "Дзвін". "Дніпро", "Березіль", "Вітчизна . "Жінка " в республіканських та місцевих газетах.
Ровесники і сучасники поетеси пам'ятають Людмилу Литвинчук як людину надзвичайно раниму і таку, що не відкриє своє серце першому стрічному. Небагатослівна. Часто любила бувати сама. Днями могла просиджувати на пагорбах Соколиних гір. Роздуми над життям і смертю, над вічністю привели Людмилу до святої обителі Почаївської. де вона перебуває нині.
Поетичним кредо авторки "Воскреслих дзвонів" та "Соколиних гір" є слова:
Співаю синами в'язниць
Де запеклась невинна кров...
Співаю попелом дзвіниць
1 всіх розстріляних церков
Співаю кронами садів,
Яким уже не зацвісти...
Співаю днем, котрий згорів
У чорнім полі самоти..
Поетичні твори Людмили Литвинчук вперше з'явились на сторінках районної газети ще в 70-х роках. Уже тоді вони відрізнялись неординарністю і глибинністю філософського звучання, злободенністю.
А нині воно добре знане шанувальниками сучасної української поезії. Тому коли вийшла друком її збірка "Воскреслії дзвони", у районній газеті часто друкувались відгуки читачів, уривки з листів до поетеси. Аматор з с. Тишиця Йосип Бойчук навіть присвятив їй вірш, порівнявши її талант з талантом Лесі Українки:
Чи маю рацію, чи ні -
Судити Вам, земні мадонни.
Не можна думати без болю:
Такі співзвучні ці дві долі.
Такі вони близькі й синхронні -
Досвітні Лесині вогні
Й Людмилині воскреслі дзвони.

("Лесі Українці. Людмилі Литвинчук".)
Сама ж вона вважає свої вірші оголеними нервами незахищеної душі, яка до судоми болісно сприймає суворі й суперечливі реалії минувшини і сьогодення, знаходячи в підсумку відраду в нетлінному. "Мої вірші - це мої переконання, здобуті розп'яттям усього мого життя. Пригадались мені недавні часи, коли мені майже з усіх редакцій відповідали на кшталт... "Таких віршів, як ви пишете, можна в добірку один, максимум два... Чи не пробували писати про друзів, роботу і т.д." І в мені не раз закипала образа, навіть злоба, що мене не розуміють. Я читала Святе Письмо, щоб заспокоїти себе, що не завжди так буде. Вірш "Падаючому" присвятила своїм митарствам по редакціях. Мій біль, вилившись у поетичні рядки, критих, спонукавши мене до смирення, чекання і руху вперед:
Якщо нікому не потрібен ти
І гинеш у пустелі самоти,
Де кожен день - неначе розп'яття
Без свідків, дорікань чи співчуття, -
Устань ще раз над чорнотою мук,
Повір в оазис із Господніх рук,
Що простягнув цілющої води
І, прагнучи напитися, іди!..
"Взаєморозуміння оточуючих і спокій для серця і душі я знайшла у святих стінах Почаївської Лаври. І вже там, будучи послушницею, дізналась про те, що у Лубенському видавництві "Наш край" вийшла моя книга "Воскреслії дзвони".
До цієї збірки увійшли твори різних років. Тематика їх також різноманітна. Ось запросила поетеса читача на вечір - прощання з емігрантами з України, які приїхали в рідні місця:
"Не забути ту радість, той сум,
Коли сльози нестримні втирали
Під прощальний підхмельний шум.
І співали, співали, співали
Потім через відкрите вікно
В тітки з серця, як" після провини,
Полилось: "Чужино, чужино,
Не заступиш мені України..."

("Не забути ту радість, той сум")
Від спостережливого ока поетеси не змогла сховатись ота туга за рідним краєм, яка відчувається у кожному слові і гщусі гостей. Тітка гладить руками жоржини, листочки клена і вишЙІ; а вони, вкриті росою, мов сльозою, розуміють це. Трепетно-хвилююче стає на серці у поетеси, коли чує вона в чужих краях "кришталь моє'гмови дорогої", і зажурено ломить руки біля занедбаної криниці, яка "ночами стогне пересохлим горлом".
Людмила палка прихильниця всього національного, древнього, традиційного. Вона не соромиться пройти у вишиванці, прочитати церковнослов'янською псалом.
Тому зустрічаємо у її творчості й такі поетичні рядки, у яких вона гостро осуджує навіть саму ідею руйнівництва:
Вони ще є. І помисли їх ниці.
Вони чомусь нагадують горил -
Одвічні корчувальники традицій,
Високих слівг і непокірних крил.

("Вони ще є. І помисли їх ниці.")
Сама відчуваючи часто відсутність взаєморозуміння, поетеса благовійно, піднесено опікує словом усіх, кого вважає побратимами по перу, або тих, хто наділений здатністю творити красу. У "Воскреслих дзвонах" цій темі присвячено декілька творів: "Провесінь", "Поет - то слово слів юдольних", "Поставте Баха", "Ван - Гог", "їдці картоплі", "Спогад, відроджений музикою", "Я знаю шлях по бездоріжжю".
"Провесінь" - це поетична посвята тим, кому довелось покинути рідний край не добровільно, а з примусу. І тільки політичне потепління вісімдесятих дозволило їм повернутись на рідні терени. "Бо був такий час - писала авторка у статті "Тирани поета не розуміють", присвячений 10-річчю з дня перепоховання Василя Стуса у рідній землі, - коли за кожне, вчасно мовлене слово правди тут, на землі -доводилось платити ціною крові... Але, не зважаючи ні на які тортури, завжди у цьому світі знаходились люди, які говорили і творили правду! І поки такі люди будуть - триматиметься і надія, і світ".
Провесінь
Блаженні вигнані за правду...
Ісус Христос
Під сонця зблиск,
під свіжий рокіт грому,
Як ангели з болючими крильми,
Поети повертаються додому
Крізь розстріли, бараки і дими...
Вони такі однакові і різні,
І їм усім - і мертвим, і живим -
Так хочеться полинуть до Вітчизни
Хоч піснею, хоч словоньком одним...
Не дай, о Боже, звідати нікому
Такої несусвітньої зими!..
Поети повертаються додому
З Парижа. Із Нью-Йорка. З Колими...
Ввійшли до цієї збірки і такі поезії, читаючи які зразу розумієш, що писала їх людина глибоко віруюча. Вони наскрізь проникнуті вірою в Бога, благоговінням перед Всевишнім, переконанням у правильності Христового вчення:
З'являлись і щезали, як терміття,
Оті, що прагли м'яса і парчі...
А він - крокує крізь тисячоліття -
З ягнятком заблукалим на плечі...

("Почаївські листочки")
Авторка з великою радістю констатує відродження віри в людських серцях і помислах, хоч для пересічного читача це, можливо, не завжди є зрозумілим. Шле вона землякам жмуток "Почаївських листочків" (невеличкі завершені римування в одну строфу), намагається осягнути аскетизм одинокої жінки, яка знайшла собі прихисток у віконній ніші Печерної церкви, що в Почаївській Лаврі ("Обличчя худеньке, здалось - голубе..."). Своєрідно захоплюється поетеса силою віри земляків із села Князівки, які у період руйнування церков зуміли сховати церковні дзвони і, протримавши їх півстоліття у землі, відкопали, вичистили і закріпили в новозбудованому храмі. Очевидно, ця подія так зворушила Людмилу Литвинчук, що й першу книгу свою вона назвала "Воскреслії дзвони".
Мовчали Великодні, довго мовчали,
Сивіли під чоботом Божі ікони...
А попід землею, як в'язні, стогнали,
Від рук загребущих схоронені дзвони...
О земле, що вища за вражі навали,
Нехай над тобою повік не схолонуть
Ці звуки блаженні, котрими озвались
Відкопані дзвони, воскреслії дзвони!

("Виходим все більше з тривкої облоги")
До циклу християнсько-релігійних поезій можна віднести й такі: "Дотик", "Настане день холодний і чужий", "Отче наш", "Напівзабуте кладовище", "Я знаю шлях по бездоріжжю", "Соборним дзвоном тишу пройняло", "Модрина на горі", "Хтось виголошує погрози".
Друга книга Людмили Литвинчук має назву "Соколині гори". Коротке переднє слово самої Людмили пояснює, чому так названа збірка.
"Руїни древніх замків, вікові дуби і граби, задивлені у дзеркало Случевого лона, п'янкі кущі-спалахи дивоцвітної азалії, родонові джерела і крем"янисті стежки, обрамлені зеленим мереживом папороті... Саме в такій мальовничій місцевості, що зветься Соколиними горами, мені випало щастя народитись і жити. Правда, соколів тут уже нема, але гори ще залишились. Та боюсь, що може не стати і гір, а залишаться тільки провалля... Отож, мені випало також і горе - споглядати, як людськими руками жорстоко і безоглядно нищиться нерукотворна, рідкісна краса Соколиних гір. І часто спадають на думку слова великого узбецького поета Алішера Навої. "Підступні люди - благородний звір ". Підступність людська по відношенню до Природи сьогодні не має меж.
Лише в моєму рідному районі протягом останніх років цінної деревини вирізано стільки, скільки її не було вирізано за попередні п'ятдесят... Хтозна, для яких потреб так масово повалено оті прекрасні нелині... Але печально усвідомлюєш: чим менше залишатиметься в наших лісах органних вікових дубів, тим біднішим і приреченішим ставатиме наш край.
Справджується пророцтво священномученика Кузьми Аїтолоса: "Люди будуть ставати бідними, тому що в них зникне любов до дерев..."
У змалілих, поріділих лісах, які довкола Соколиних гір, винищено майже всю звірину. Сьогодні тут уже ніде не натрапиш ні на лося, ні на черідку диких кіз, ні на лисицю, ні на бобра...У річці витлумлено майже всю рибу...
Пригадується, в часи мого дитинства, яке проходило над Случем, із води на берегове каміння часто вилазили раки довжиною чи не у півметра. З невимовним захватом спостерігали ми за ними! І ніхто їх не хапав... Сьогодні ж у річці не залишилось навіть маленького рачка. Все винишпорено, витягнуто з найнедоступніших нір!..
Приходять на пам"ять слова ще одного пророцтва: "Діяннями лукавства свого люди перевершать демонів і будуть - один дух з демонами".
Пишу ці рядки з болем у серці і з криком у душі, бо думаю: хто поверне соколів і лелек, підсніжники і сон-траву Соколиним горам? Хто воскресить знищені джерела безіменних річок на нашій землі і обсадить їх вільхами та вербами, де могли б знайти собі прихисток іволги, солов'ї?..
Тож перш, ніж підняти сокиру на дерево або вистрілити у звіра чи птаха, подумай, людино, про своїх нащадків! Що ти залишаєш для них? Яке багатство?.. У твоїй волі, людино, - залишити по собі пустелю чи оазис..."
Цей філософсько-екологічний роздум ще раз підкреслює надзвичайну вразливість Людмили Литвинчук. Не маючи сили зупинити зло фізично, вона намагається достукатись до свідомості людей словами. Недаром назвала її Любов Пшенична гілочкою ломикаменю, відгукнувшись схвально на нову збірку поезій "Соколині гори". Вона назвала цю книгу виваженою і вистражданою. Власне, сама назва свідкує про висоту духовних поривів і непроминальність тем, до яких доторкається поетеса. У статті "Спинися і прислухайся, людино..."Любов Пшенична пише: "У кожної людини свої Соколині гори духу, дорога до яких важка й непроста. Золото випробовується вогнем, а людина - стражданням на шляху.
Хіба ж мало настраждались ми, припинившись за крок від вселенської прірви? Хіба не прагнемо порятунку? Але не просто краса врятувала світ, як стверджував Ф.Достоєвський, а краса страждання за правду, - до усвідомлення такої істини прийшла Людмила, знаходячись біля Розп"яття...
В горнилі випробувань народжуються слова, сповнені вагомим змістом, слова філігранні, наче коштовне каміння, в якому зашифрована глибока мудрість і потаємність.
Тернова хустка - дорого куплялась,
Тернова доля - випала задарма.
Афористичність і лаконізм - характерні риси поезії Людмили Литвинчук.
Лірично-психологічні етюди вібрують внутрішньою музикою, леліють барвами, вражають тонкістю світовідчуття, чарують неповторними пахощами чогось чистого і до болю рідного, що й ледве чи й уміщають слова. Це якась неземна, космічна гармонія, відлуння якої не уловлюють поетичні душі: "Цей дощ, що гасить опівнічно жасмину полум"я сумне...", "Світилась мені трагічна Ваша ніжність...", "І тільки спомин защемить - як запах матіоли...", "Солом"яна стріха світилась, як німб...", "Погасла "Місячна соната", лишивши світло по собі..."
Цю книжку без перебільшень можна назвати духовною поезією (хоча, власне, чи існує поезія без духовності?). І не тому, що пошуки поетеси стосуються розвитку душі і плекання духу (хоча і це також), а саме тому, що мірилом її є відчуття божественного в природі і людині, необхідність їх взаємозв'язку і гармонійного поєднання, відчуття вічності і непроминальності: І все пройде, що звалося великим... Та на землі і в сяєві небес Звучатиме од віку і до віку:
- Христос Воскрес!
- Воістину Воскрес!
Здається, вразливу душу поетеси в однаковій мірі турбує бездушне втручання та шкідництво і в храмі природи, і в храмі людських почувань, і тому всією небайдужістю душі Людмила Литвинчук ратує за екологію. Екологію природи і людської свідомості
Спинися і прислухайся, людино,
Яка прекрасна музика оця. -
Де кожна пташка, квіточка, травина
По-своєму звеличує Творця!
Відчуття високої відповідальності за світ і за все, що діється в ньому, притаманні Великим Особистостям. Добровільно і жертовно звалюють вони на свої плечі всі тяжби світу і несуть цей хрест без нарікань, як ніс його колись Спаситель.
Ходімо з нею - хранителькою Соколиних гір, - до вершин, осяяних сонцем любові. По сльозі несхололій і по зіллі татарському, по купині неопалимій і по чорнобильському полинові, доторкнімося до вічного і правічного вогню Поезії... Бо тільки в горах, на висоті соколиного польоту, дихається легко і думається про високе".
Поезії, що ввійшли до книги, об'єднані чотирма розділами: "До істини -лицем", "Як запах матіоли", "Краплини", "Життя криаддош терен". Читаючи кожен вірш, відчуваєш, як виросла поетеса, наскільки філософсько глибокими стали її думки. Іноді вони аж надто сміливі, як от: "сидять кати на шиї у народу", "будуємо храми, а віри нема".
Ліричні герої віршів поетеси - це частинка Всесвіту, його невід"ємна піщина. Усвідомлюєш це, читаючи "У тебе, поле, вчуся воскресать", "Почаївські голуби", "До птаха", "Голгофа", "Знову серце зойкнуло, як пташка...", "Молитва". А пейзажні замальовки "Чому берізка ніжностанна", "Цвіте жасмин", "Зозулині сльози", "Ось вони із ночі вийшли на осоння", "Азалія цвіте", "Медівник, маренка, іван-чай...", "Соколині гори", "Проліски", "Цвіте верес" знову повертають читача у лоно природи, заставляють зачудовано зупинитись і побачити, як
Медівник, маренка, іван-чай,
Таволга, дзвіночки, конюшина...
Тче ласкаво-щедрий сонцеграй
Для землі поліської плахтину.
("Медівник, маренка, іван-чай")
Останні роки на сторінках нашої районної газети "Надслучанський вісник" часто друкують прозові твори Людмили Литвинчук (філософські роздуми, етюди), зокрема "Перед порогом нового тисячоліття", "Прийдіте з покаянням до Христа", "Тирани поета не розуміють...", "Слово про вишиванку", "Біла хризантема", "Забуто заповідь про любов, або ще раз про Соколині гори", "Симфонія дикої груші", "Не триножте коня", "Війнуло смутком зранених конвалій". У них авторка з погляду небайдужої людини пише про взаємовідносини між людьми, людини і природи, людини і її вчинків. Бути байдужим, читаючи їх неможливо. Особливе захоплення у читачів старшого покоління викликають її духовні роздуми, підкріплені цитатами з Біблії, Євангелія та іншої духовної літератури, особистими враженнями, навіяними перебуванням у святій обителі Почаївській.
Людмила влітку цього року приїжджала у рідні місця ненадовго. Зустрічалась вона з головним редактором "Надслучанського вісника" Борисом Боровцем. Розповіла про мрію видати свої прозові твори окремою книгою. Хочеться вірити, що мрія поетеси здійсниться. А поки що читачі з насолодою пізнають рідний край, його людей, читаючи і перечитуючи не раз "Воскреслії дзвони", "Соколині гори" та духовні і громадські роздуми та етюди своєї поліської Іволги (так назвала поетеса себе у вірші "Моїм критикам", написанім нею ще у 1978 р.)
Хтось ходить по землі і жито сіє,
Дає голодним хліб і сіє знову.
И кроти не сплять, вони все риють, риють...
Якщо ж беруться сіять, то - полову.
Кротам, що в теплих норах мислять низько -
Не зрозумілий неба дивний звук!
Моє ж імення - Іволга поліська,
А псевдонім - Людмила Литвинчук.


ЯРМОЛЬЧУК РАЇСА МИХАЙЛІВНА

Назад






















Рівненська державна обласна бібліотека для юнацтва
Рівненська обласна бібліотека для дітей
Рівненська обласна бібліотека для дітей


Надрукувати сторінку
МЕТА - Украина Український портал Rated by PING Портал Укрнет Google Yandex

Copyright © 2007-2015 БЦСПШБ.