Історичне дослідження про Малинсь країзнавця Чеслава Хитрого (IIчастина)
"… Помалу, але систематично почав родитися новий Малинськ, оточений як раніше, зі всіх сторін старими мішаними лісами, які мали характер правдивої пущі, на додаток яка розпочиналася безпосередньо за городами і садками окремих будинків. З лісів тут у певній мірі жилося. Вистачило заглибитися кількасот метрів в ліс, щоб назбирати скільки хотілося грибів, ягід, брусниць, суниці, ожини, малини, журавлини, лісних горіхів (ліщини) і диких грушок. В різних болотах і трясовинах знаходилися вужі та навіть раки. В лісі випасалися корови, коні і навіть поросята. Ліс забезпечував паливом із дров і деревиною на провізоричні будівлі та огорожі, паркани, плоти, а хто мав дозвіл на зброю мисливську, той посідав просто необмежені можливості для полювань. Ліс був також місцем різних форм рекреації (відпочинку), наприклад, прогулянок, кінної їзди, їзди запряженими у коні возами і так далі. Зимою великою любов'ю тішилися санні поїзди (на масляницю - Автор), а пізньою осінню, коли замерзали розливи калюж чи боліт біля залізничних колій, царювала їзда на ковзанах, зрозуміло, власного виробництва. Коли ж землю прикрив сніг, їздилося на ковзанах по втрамбованому на дорогах снігу, часто чіпляючись крючком до проїжджаючих кінних запряжених саней…"
Та чи тільки в цьому проявлялися інтереси, захоплення і традиції малинців? Звичайно що ні. Були інші цікаві звички. Хоча б оця:
"… Малинськ мав також товариську розрядку, в якій приймали участь майже усі. Був нею вечірній вихід до поїзда, зрозуміла річ, швидкого пасажирського, напряму Львів - Рівне - Вільно, що проїжджав через Малинськ о восьмій вечора. Дуже рідко хтось десь виїжджав або когось зустрічав, але перебування біля потяга було ритуальним обов'язком кожного мешканця. Виходили "до поїзда" у найрізноманітніших групах товариських, які до проходження потяга прогулювалися по пероні, а після його проходження групувалися на ганках будинків - літом, а в зимові періоди в будинках, проводячи цікаві розмови і бесіди, і часто при цьому співаючи, граючи (особливо на балалайках), і навіть танцюючи до пізніх нераз годин…"
Хоча саме розташування Малинська до міст і містечок було досить віддалене, проте вважати його глухим аж ніяк не можна було. Чому? А ось і відповідь:
"…Малинськ, незважаючи на те, що був оточений з усіх боків густими лісами, однак не був поселенням, загубленим у глухій пущі (на кшалт Біловезької пущі - Автор), адже мав регулярну комунікацію залізничну з двома повітовими містами - Сарни, Костопіль, а також містом Рівне і зв'язок битими дорогами-трактами із двома містечками гмінними (Березне і Степань), які утримували з Малинськом регулярну так звану підводову комунікацію, обслуговувану так званими по-російському "извозчиками", як правило євреями. Від Березного розділяла її тільки трикілометрова відстань. Березне, разом з тим маючи до вибору зв'язок битим шляхом - трактом з Малинськом чи шосейною дорогою з Моквином, вибрало дійсно цю другу комунікацію. Малинськ же на цьому втратив, бо залишилася йому з цього погляду лише Степань…"
Прослідковуємо далі, яким чином та в який спосіб створювалася в Малинську одна із місцевих влад - поліція, хто прийшов до неї, як ця поліційна влада тримала порядок, не оминемо, звичайно, у дальшій розповіді також і малинське залізничне керівництво.
"… Утворення нормальної влади в Малинську розпочалося влітку 1921 року після відходу війська і встановлення п'яти - чи навіть шестисотового постерунку (посту) Державної Поліції, який розташувався в житловому будинку залізничної станції. Всі поліціянти цього малинського постерунку походили з Армії генерала Юзефа Халлєра, чи більш ближче до правди з відділу цієї армії, який раніше дислокувався на Волині. Всі теж були Вєлькополянами (Вєлькопольська - терен Польщі колишнього Познанського воєводства - Автор), що знали досконало німецьку мову, проте мали великі проблеми щодо зрозуміння мови чеської, російської та української. Окрім цього були цілком загублені в національних, релігійних і політичних реаліях цього терену. Не дивлячись на це, радили собі непогано, бо ж трактували усіх в однаковий спосіб, а будучи по своїй натурі не спітканими тут раніше дуже твердими "службістами", поступово проводили до виконання все, що потрібно, без погляду на те, хто ким був чи є. Швидко в результаті здобули загальне визнання, а одним з виражень цього довір'я було, наприклад, залічення їх казимірчанами до поляків чи до "панів", а не якихось там "напівпанів", чи "мазурів" (мазури - діалектична відмінність поляків, нині Вармінсько-Мазурське воєводство - Автор). Вслід за цим також казимірчани почали також в скорому часі залічувати до поляків всіх службовців, що виконували тут державні та громадські корисні фракції, приміром, воєводи, старости, війти?, суддів, вчителі, посадові осіби залізниці, адвокати, лікарі і так далі, чи польську інтелігенцію, що брала участь у виконанні влади на цій території.
Разом із утворення постерунку Державної Поліції ліквідовано було в Малинську військову обслугу залізниці і встановлено цивільний колектив залізничної станції, яка разом із цілим хіба залізництвом Волині приєднана була до Радомської Окружної Дирекції Державних Залізниць. До Малинська прибуло з цього приводу з сім'ями чотири чи навіть п'ять залізничних службовців (начальник станції та чергові руху) з Конгресувкі, як у той час мовлено, вірогідно із самого Радома. Були це люди досвідчені не тільки у своєму фахові, але також в житті товариському, а крім цього їх прикрашало почуття гумору типове для польського інтелігента. Дійсно, на такій малій станції цього типу посадові особи залізниці мусили під час своєї служби виконувати усілякі інші правлінські та залізничні функції, наприклад, продаж білетів, приймання і видача залізничних посилок, мати в своєму розпорядженні товарні вагони і так далі. Швидко почали ідентифікуватися разом із поселенням, стаючи разом із поліціянтами визнано елітою Малинська. Залізничники, як їх скрізь називали, будучи по своїй натурі людьми товариськими і контактними, відрізнялися своїм характером від поліціянтів, які свою працю трактували як невтомну ніколи службу та згідно цього мали мало часу на приватне життя. Залізничники, підходячи з анексії чи із російського захоплення - загарбування, дуже швидко відкрили слабкі з цього погляду сторони "прусаків", як при сарказмі підкреслювано поліцаїв і нерідко їм робили різні анекдоти, наприклад, підставлялася особа, яка користувалася чеською мовою, а поліціянтів з цілою силою переконувано, що користується вона російською мовою. Була представлена їм єврейка і переконувано, що це полька, або, приміром, русинку і переконувано, що це єврейка. Мали при цьому полегшене завдання, бо ж у Малинську, хоча це була на той час місцевість дуже мала, панувала повністю міська культура, а отже, люди, без погляду на національність чи релігійність, подібно вдягалися, як правило, згідно пануючої актуально моди, у той самий спосіб вели себе і були в своїй цілісності мнімум тримовні (польська, російська, українська), а євреї, німці та чехи - навіть мінімально чотиримовні, при чому усі відповідали їхньому фахові, який виконували, через певний час все про всіх знали і мали на своїй дільниці велику територію, а отже пропало впровадження їх у подібні "малини". Нічого вже їх також не дивувало, за винятком того, що можна протягом однієї товариської зустрічі випити літру, а навіть більше горілки. В свою чергу залізничників у поліцейських це дивувало, що можливість пиття горілки охоронцями порядку під час найдовшої товариської зустрічі обмеженою була до максимум двох келишків (стопок), які випорожнювалися декількома сотнями перерваних ковтків. Були також різні уподобання, якщо йде мова про гру в карти. Поліцейські грали у віста, а залізничники в преферанс. Серед чергових руху поїздів один з панів був у захопленні театром та музикою. Замилуваною також в театрі і спів була також дружина коменданта Поліції, званоатут широко панею Антоніною, автентична француженка, що досить добре розмовляла на польській мові. Комендант Поліції, пан Стефан Дутковський, вєлькополянін, в 1916 році як солдат німецької армії Вільгельма Другого потрапив до англійського полону, в якому перебував на території Франції до кінця Першої Світової війни. Після закінчення війни оженився у Франції з Антоніною і вступив там до польського війська, яке організовувалося званою Армією Халлєра. Разом із цією армією брав участь у поході маршала Юзефа Пілсудського на Київ, у битві варшавській, а потім у погоні за відступаючими більшовиками. Таким чином дістався на Волинь і тут осів перший комендант постерунка Державної Поліції в Малинську. Маючи подібні захоплення, в найближчому часу черговий руху і пані Антоніна, зібравши усіх бажаючих, створили малинський аматорський (любительський) драматичний театр. Була також спроба утворити хор і симфонічний оркестр, але люди хотіли співати, грати на музичних інструментах по старому на ганках чи в оселях. Театр вимагав відповідного приміщення. Зацікавлено ж було опущеним і надто пошкодженим великим дерев'яним будинком, збудованим вірогідно російським чи польським військом, в кордонах колишніх надто знищених резиденцій. Барак спільним зусиллям мешканців запроваджено було до належного стану і організовано та створено в ньому сцену, навіть з будкою суфлера, а також зал для глядачів було забезпечено довгими, на цілу ширину зали рухомими лавками, без спинок, щоб обіпертися можна було, які можна було (лавки) в разі потреби винести. Зала ця стала також дуже скоро місцем, з різних обставин та оказій, гулянь, а також новорічних і карнавальних балів. Тоді сцена була замінена на буфет. Тут також відбувалися різні цікаві зустрічі з усяких причин. Мали також місце якісь концерти, між дорослими точилася тоді спірна дискусія, чи диригент під час концерту може бути повернутий до публіки спиною, або задом. В скорому часі цей відбудований барак стали називати світлицею, а опіку над ним обійняв староста села. До Малинська в той час прибув із сім'єю ще один залізничник, званий дорожним (руховим), який обійняв призначені для цього виду залізничної функції забудівлі, складені з частини господарчої і житлової. Функція ця була призначена для виконання русином, бо ж на Волині нові польські влади дбали дуже за те, щоб п'ятнадцять процентів посад в державних установах і громадських обіймали місцеві русини. Дорожним в Малинську був же русин, якийсь Сємйонов із полудневої Волині. Була ця людина незвично важлива, і це з двох поглядів. По-перше, затрудняв у не зимовому періоді постійно біля десяти робітників для робіт доржньо-колійних, добре та регулярно залізницею оплачуваних. Отже дістатися до колективу цих робітників означало тривале запевнення (гарантія) сім'ї фінансових засобів для життя. По-друге, дорожний, окрім винагороди, одержував з боку залізниці в своє виняткове розпорядження як пайок, наділ землі по обох боках залізниці на своїй дільниці. Було цієї залізничної землі на цій ділянці багато, а отже дорожний її особисто не обробляв. З цього погляду кожний міг трохи цієї землі взяти в оренду і обсадити картоплею - головним поряд із хлібом харчовим продуктом бідних малин чан. Дійсно, плата орендна була відібрана завжди в натурі, "це значить, якийсь процент зібраної тут картоплі віддавалося дорожному…"
Зрозуміла річ, що для будь-якого населеного пункту мусить бути поряд з іншими необхідними для нормального функціонування закладами і пошта. Ось якою вона постає, згідно з польським джерелом, разом із обслуговуючим її персоналом.
"… Така місцевість як Малинськ мусила мати також цивільну пошту. Існуючу тут віддавних часів пошту опустило військо, після чого з'явилося двоє службовців поштових. Начальник пошти і його заступник. Були це люди високоосвічені та надто вже культурні, обоє поляки, які походили із так званої Конгресувки, з котрогось міста під Лодзею (Лодзь друге після Варшави місто Польщі - Автор). Якщо була пошта, то мусив бути також листоноша. Був ним спроваджений із Березного пан Хулєвіч. Начальник пошти, пан Сікорський мав своє особисте хобі - різного виду домашні тварини, для утримування яких заохочував і намовляв різними способами малинчан і пропагував серед них правильні принципи їх утримання. Особливо займався тваринами ужитковими, які приносили доходи, це: кролики, нутрії і навіть лисиці. Горяче переконував для тримання голубів, звертаючи увагу на їх військове значення, і на пов'язані з цим розрядку та відпочинок. Розповсюджуючи знання про собак і котів, звертав увагу на їх особливий расовий відбір. Зусилля керівника пошти принесли тільки частковий результат - у багатьох людей з'явилися на стріхах голуби, а в прибудівлях - кролики. Постав навіть місцевий пташиний ринок, в рамках якого з великим інтересом голуби вимінювалися, продавалися і купувалися…"
Особливу роль у міжвоєнні роки в житті Малинська відігравала місцева загальноосвітня школа, в першу чергу тому, що тут був підібраний чудовий педагогічний колектив на чолі з директором, де вчителі були не просто вихователі дітей і педагоги, а добрі, прекрасні, чуйні люди. Ось яскраве цому підтвердження.
"… Зовсім новою подією була в Малинську громадська загальноосвітня школа, дійсно польська, спочатку була чотирикласна, але систематично розвивалася до семикласної на переломі літ двадцятих і тридцятих. Першим вчителем, на початку єдиним і одночасно керівником школи, був пан Рибінський. Походив, як вість несла, із самої Варшави, бо називали його також варшав'янином. Коли в 1921 чи 1922 році прибув до Малинська, а ні він, а ні хто інших не знав, де ця школа має міститися. Але присвятив себе своєму завданню з цілковитим захопленням і відданістю. Отримав на прохання від місцевих влад два приміщення, в останньому із незнищених війною чотирьох чи п'яти бараків (будинок, в якому були чотири двокімнатні з кухнею квартири сімейні, з окремими по різні боки вхідними дверями). В одній квартирі мешкав і створив в одній з кімнат бібліотеку і шкільну канцелярію. В другій квартирі постали дві класні кімнати, а в кухні закладено було проведений і керований самими учнями шкільний магазинчик. На його базі керівник старався практично і теоретично привити учням ідею коопераційного руху. Кожний учень, якщо хтів, а хтів майже кожний, вносив як член цієї учнівської добровільної кооперації чи кооперативу символічний внесок, званий участю, а на загальних зборах членів, згідно з усіма кооперативними правилами, були вибрані керівні органи, які керували цим магазинчиком (правління і контролююча рада), які в свою чергу самі підбирали і контролювали різних своїх "посланців" (секретаря, продавців, постачальників і т. д.). Виконував довгий період часу директор функцію секретаря. Великою проблемою в дуже скорому часі виявилися черевики. Поки було тепло. більшість дітей ходила майже завжди боса. Та коли надходила зима, діти сиділи вдома. Часто, коли в даному домі було більше дітей, носилися черевики на зміну , і на зміну ходилося до школи. Керівник не міг з тим погодитися, бо вважав, що всі діти у шкільному віці мусять ходити до школи регулярно. Організував таким чином акцію купівлі дітям черевиків, а нерідко також одежі. Сам на цю ціль застосував свої заощадження, але допомогли йому також інші, перш за все поліціянти, залізничники, поштарі, лісничі та мешканці околиць Малинська. Школа швидко осягнула високий - як на ті часи - рівень і стала справжньою гордістю місцевого люду.
В роках 1934-1941 школою в Малинську керував прибулий зі Степані Міхал Альберт. Разом з дружиною Ядвігою Альберт розпочали широку діяльність педагогічну та громадську. Пан Міхал Альберт був високо досвідченим педагогом, який змодернізував і розбудував шкільний об'єкт, розвинув діяльність освітянську та виховну, опікувався харцерством (щось подібне до пластунів, скаутів - Автор), запровадив діяльність Народного Університету. Пані Ядвіга Альберт провадила театральний гурток і такі, що тішилися у ніжної статі - малинчанок великим дуже успіхом - курси крою, шиття та вишивання. Школа була центром культурного життя Малинська та його околиць в цьому періоді. Після того, як розпочалася війна німецько-совєтська школа була закрита і пан Міхал Альберт з дружиною навчав малинчан на підпільних курсах. За свою діяльність освітянську державні влади Другої Речі Посполитої відзначили його Золотим Хрестом Заслуги…"
Про те, хто керував безпосередньо в Малинську в міжвоєнний період, за який кошт жили його мешканці, якою працею були зайняті та які проблеми існували нпде у дальшій розповіді.
"… Малинськ мусив також мати владу, яку передбачало тогочасне право для місцевості, яка мала статус Колонії або ж хутора. Тією владою був солтис чи, зрозуміліше сказати, староста, якого згідно того, що виникає з оповідань старших осіб, призначав війт гміни, або в цьому випадку - війт гміни Березне. Був ним русин, Анджеєвський, який цю функцію виконував аж до приходу в Малинськ військ совєтських у вересні 1939 року. Пан Анджеєвський був людиною всіма люблячою і шанованою, тому наступні війти в Березному, не дивлячись на різні угрупування політичні, ніколи не рішилися, щоб замінити його кимось іншим. Вже в роках 1921-1922 Малинськ мав немалий знову люд, хоча й надалі менший, ніж перед знищенням в 1915 році. Були ще колишні його мешканці та люди, які знайшлися тут в результаті якихось обставин воєнних. Більшість мешкала де тільки могла, найчастіше в умовах, що порушили принципи всі для нормального життя, так як вцілілих місць для якого проживання було мало, а потреб багато. Деякі побутували тимчасово в Кшешові та Карачуні. Подібно було із роботою заробітковою для тих, які не мали землі. Велика більшість серед них жила як могла і з чого, власне, могла. Найчастіше з випадкової праці при відбудові та спорудженні будинків, на залізниці, у лісничих і в господарів на околицях малинських, кшешовських та в Карачуні, а також зі збирання на продаж всякого виду плодів лісу, інколи також із браконьєрства та нелегального одержання дерева з навколишніх лісів, входячи цим самим у конфлікт із правом. В міру упливання років, ситуація систематично покращувалася, бо пробувало відбудованих чи споруджених нових будинків і з'явилися нові місця праці, які в певних періодах аж до вересня 1939 року не завжди могли бути зайнятими в повній мірі постійними мешканцями Малинська, в результаті чого роботу в Малинську знаходили в той час люди із зовнішньої сторони…".
Як дослідимо далі, засновник Малинська, пан Малинський немало зробив для своїх підлеглих, в чому, не забігаючи наперед, переконаємося нижче…
"… В стосунково короткому часі після Першої Світової війни в Малинську відбулися принципові зміни щодо власності. Пан Малинський, до того часу власник земних багатств, після війни не повернувся до країни і замешкав на постійно в Парижі - як вість донесла. Перестав також платити податки, таким чином якась частина його багатства переходила у власність держави. В такий спосіб біля років 1921-1923 землі в Малинську і біля нього стали державними. Перед тим Малинський розкріпостив (із наділенням землею) усіх лісників та лісничих, переписуючи в їх власність через відповідні дарчі записи будинки із землею, якими вони до тієї пори невідплатно розпоряджалися. Лісники та лісничі залишалися на своїх посадах, але були вже посадовими особами державної лісової служби. Якусь частину маєтності Малинського, що обіймала землі між Голишівкою, Кшешовим і Казиміркою (нині село Кузьмівка Сарненського району - Автор), купив полковник Куцкєвіч. Це була надзвичайно оригінальна постать. Атлетично збудований, з красивим, типово шляхетським симпатичним обличчям, вічно усміхнений, мав дуже демократичний настрій. Завжди усім кланявся перший і це в спосіб дуже елегантський, не забуваючи сказати при цьому декілька теплих слів. Був у стосунку до всіх приятельсько настроєний і нерідко допомагав у різних справах. Нічого немає дивного, що тішився симпатією малинчан, кшешовян і казимірян. В Малинську полковник перетворився в рільника-селянина, але не зовсім. Замість двору, оточеного своїми ділянками земними, як свою садибу вибрав Малинськ, купуючи досить велику ґрунтову ділянку біля головної вулиці недалеко залізничної станції. Цю немалу ділянку розділив на дві частини. На першій частині спорудив у гарному стилі двоповерхову віллу, на другій, від вулиці, збудував на дві сім'ї дерев'яний житловий будинок, оточений невеликим садом. За житловим будинком була велика площа, до якої ззаду прилягала велика зміцнена з усіх сторін будівля, яка була немов би продуктивний тил діяльності господарської полковника, пов'язаної з експлуатацією своїх багатств земних, скоріше лісних аніж рільничих. Забудови полковника були в Малинську першим після Першої Світової війни новоспорудженим міні-комплексом житлово-господарчим, а він сам був першим таким міні-промисловцем, який надавав працю постійно майже десяткові осіб. Для збіднілих людей хутора був це відчутний "укол", який збільшував кількість сімей, що мали постійну роботу і запевнені завжди доходи.
Пан Малинський подбав не тільки про своїх лісників та лісничих, надавши їм право на нерухомості колись його, але він також не забув про свого слугу вірного, пана Брильчика. Брильчик, будучи колись слугою Малинського, мешкав дійсно біля його палацу в Моквині недалеко Березного. Малинський, покладаючи назавжди країну, запевнив Брильчикові чудове приміщення у дорослому місці та записав на нього велику ґрунтову ділянку в Малинську разом із новозбудованим на ній просторим житловим будинком. У домі панства Брильчиків з'явилися квартиронаймачі, особливо неповторна своєрідна пара - пристойна, інтелігентна, близько тридцятирічна росіянка із Петербурга і тихий, скромний, автентичний німець, більш-менш у цьому самому віці, колишній солдат армії Вільгельма Другого, який після війни не повернувся до Німеччини. Познайомилися вірогідно у якихось революційно-воєнних обставинах, яких ніде нікому не розкрили і, постановили поєднатися. Вона була названа панею Йохановою, чи дещо частіше панею "модисткою". Модисткою, бо ж ті малинчани, які скористалися з її послуг, швидко дійшли до перекону, що її кваліфікації значно перевершують здібності звичайної кравчині і згідно загальною думки мусила це бути петербурзька модистка з якогось ексклюзивного будинку моди. Дуже швидко жінки Малинська почали виділятися і гордитися своїми надто модними і елегантськими вбраннями. Пані "модистка" виспеціалізувалася також в пункті на замовлення надто елегантських сорочок. Її чоловік же проводив спосіб життя фізичного працівника, солідаризуючись під усяким поглядом з малинськими робітниками. Обоє жили в незвично зразковому і тривалому багатодітному подружньому союзі. Були усіма дуже любимими і шанованими. Найцікавіше однак є те, що їх сімейною мовою не стала а ні російська, а ні німецька, а стала їх мовою польська, і це в порівняно короткому часі. В польському дусі були також виховані їх діти…".
Насамкінець, дорогий читачу, хочу запропонувати дещо політики, яка в значній мірі стосувалася і Малинська та й в цілому нашої української держави. Щодо націй, які будуть згадуватися в даному невеличкому філософському фрагментів, то вони усі населяли Малинськ. Отже, пориньмо в глибінь історичних і філософських роздумів, що будуть "заміщені в частині другій моєї статті "Цар назвав станцію "Малинська". а допоможе в цьому польське видання.
"… В дев'ятнадцятому столітті відродилися на Україні стремління до самовідділення і у зв'язку з цим, щоб відділитися цілком від Росії і росіян, патріотично настроєна частина суспільства цієї країни почала свою українську землю (знаходилася тоді під владою Царської Росії - Автор) називати офіційно Україною, а її корінне населення - українцями. Була це меншина не дуже значна, бо ж Російському Царизмові вдалося зрусифікувати високоосвічені круги та міські суспільства цієї країни, а осіб, що створювали ту меншину, почато було трактувати як певного роду "ошолопів" (одурманених, сп'янілих - Автор), відірваних від реаліїв і небезпечних, бо викликали криваві бунти селянські. Називання ж когось в Царські Росії українцем пов'язувалося в загальному відчутті із принизливим осудженням цієї особи. Якщо дану особу за кваліфіковано в даному громадському колі як українця в характері націоналістичному, підкреслювано і характеризувалося його як "забитого" (завзятого, гарячого) українця. Нічого ж дивного, що нова влада постановила продовжувати називання цієї нації згідно польської традиції, чи русинами. Ця назва зобов'язувала офіційно до Другої Світової війни, хоча в дійсності була в тридцятих роках минулого століття витіснена в громадському житті, зокрема і в Малинську, назвою українець. В другому випадку йшлося про те, що у мові російській називання когось жидом було образною, адже гідне підкреслення цієї народності було замінене у назві "єврей". Дійсно, у мові польській назва "жид" була трактована як цілком нормальна".
І до сьогоднішнього дня слово "жид" у Польщі є цілком нормальним, а не образливим до єврейської (у нас) народності виразом.

Чеслав Хитрий, краєзнавець.

  • Історичне дослідження(IIІчастина)

  • Copyright © БЦСПШБ