Історичне дослідження про Малинсь країзнавця Чеслава Хитрого (IIчастина)
Досліджуючи історію Малинська, поставив перед собою питання: чому саме ця місцевість, ще до створення даного населеного пункту, іменувалася урочищем Коза.
Ось і відповідь:
"… В давні часи знайдено було, по всій вірогідності, на цьому місці у багні тонучу козу (на місцевому українському діалекті означало сарну), яку було врятовано і пущено на волю…".
Отож заглибимося далі в історію Малинська.
"… Перша світова війна закінчилася, але повного спокою на цьому терені не було. Різні, більше і менше озброєні чи неозброєні групи людей, а навіть окремі особи, шукаючи для себе належного місця на цьому "новому світі", тягнулися потихеньку через ці землі на схід чи на захід. Досить часто ця чи та група виявлялася небезпечна, бо ж в обороні своєї недоторканості сягала по зброю. Військо ж не покидало Малинська. Навпаки, мілітаризувало цивільний лад і разом, прочесувано було території, що тут розляглися, щоб повернути цій землі справжній спокій. Поступово, але систематично, робилося спокійніше.
Влітку 1921 року заспокоїлося настільки, що можна було приступити до утворення нормальної влади і відбудови поселення. Поселення існувало лише в своїй назві, бо ж фактично це було зібрання руїн, хоча в 1918 році, під час німецької окупації, піднято було певну кількість спроб спорудження на них чогось, перерваних однак воєнною ситуацією 1919-1920 років. З давніх будов лишилося небагато: великий будинок правлінсько-житловий біля ваги, одна житлова будова, призначена колись для службовців, чотири чи п'ять бараків, призначених колись для штатних працівників руху і залізничного сервісу, споруди господарчо-житлові залізничного наглядача, званого дорожним, будинки складу рідких палив, масел і мастил, а також з цілою певністю дім для помешкань, в якому розмістилася також пекарня, діяльність якої проводила єврейська сім'я, анкетні дані яких забуті, тут містився також магазин ковбасних виробів, діяльність якого забезпечувала чеська сім'я Гібрантів, будова житлова, в якій проживала польська родина Ярецьких, і також будинок для помешкання, в якому проживала руська сім'я, як мовилося в давнину, чи як мовиться нині, сім'я українська - Волошинів.
Недалеко хати Ярецьких, але з протилежної сторони вулиці, залишався недоторканим війною своєрідний будинок, в якому містилася велика кузня і раніше, можливо, слюсарня, поєднані конструкційно з невеликим скоріше всього помешканням сімейним. Можливо, вийшов цілим з вогнища воєнного також великий дерев'яний будинок житловий, розташований в кордонах самої залізничної станції та розташований тут же поруч невеликий дерев'яний будинок, що мав характер напівземлянки, в якому розміщувалися приміщення начальника станції чергового руху, станційної каси і залу чекання для пасажирів. Не здається це однак вірогідним, адже споруджені царською Росією усі залізничні будинки і споруди усякі завжди зразково і тривало муровані. Скоріше всього побудувало їх російське військо в періоді 1915-1918 років, коли стало зрозуміло, що до цих теренів не дійдуть австрійсько-німецькі війська, і згідно цього залізнична станція мусила бути знову діяльною. Це саме торкається пошти, адже поруч із дерев'яним, існуючим після війни будинком пошти з квартирою для її начальника, існувала ще цегляна руїна, яка свідчила про те, що перед війною відділення зв'язку знаходилося у мурованому будинку. Без усякого сліда зникли ж усілякі передвоєнні землянки, в яких жили робітники. Вірогідно, були вони в якійсь мірі загрозою для росіян, які готували в 1915 році оборону Малинська, а можливо, навіть оборону залізничної магістралі Рівне-Сарни. В місці, де було їх найбільше скупчення (близько 600-700 метрів на захід від залізничної станції), повстала оточена красивим лісом велика поляна, названа після війни нивкою Ярецького, на якій люд Малинська збирав суниці, що буйно росли. Йменування цієї поляни нивкою Ярецького означало, без сумніву, те, що після знищення землянок, займаний ним терен рільничо управляв якийсь час пан Ярецький…".
А які ж цікаво навколишні хутори та поселення належали безпосередньо Малинську? Вкотре заглиблюємося у міжвоєнну епоху і про все належним чином довідаємося.
"…До Малинська також належали недоторкнуті війною три поселення, розташовані від центру близько трьох кілометрів, що мали свої назви. Перше поселення зване Ніняткою, розташоване на тракті до села Казимірка, складалося з хутора із забутими анкетними даними його руських власників (велике, розташоване окремо господарство рільниче у русинів чи українців, якби оборонної барачної повної забудови, з подвір'ям всередині цієї будівлі та невеликим садком, повним квітів перед житловим будинком, але на зовнішню сторону цього бараку), і також з родового житла польської сім'ї Княхніцьких. Це родове житло мало характер садиби, що означало, що проживаючі в ній походять з давньої шляхти прикордонної, яка була до Першої світової війни фундаментальним зразком польськості на Волині.
Друге поселення зване Голишівкою, розташоване між Малинськом і Кшешовом, складалося із трьох старих жител, що мали характер колишніх будинків лісника, які належали до проживаючих тут від дуже давніх часів трьох сімей. Зокрема, до руської сім'ї Голишів від прізвища якої повстала назва поселення, руської родини Гунків, з якої вийшов керівник одного із українських угруповань в першій половині 1919 року, що керував якийсь час досить обширним тереном, до якого належав Малинськ, і також з польської сім'ї Піньковських. Дуже вірогідно, як думається, старші за віком члени цих сімей були від скількох там поколінь лісниками пана Малинського, попереднього власника цих багатств земних, якими в жалюгідній частині ці сім'ї після війни 1914-1920 років розпоряджалися вже як своєю власністю. В близькому сусідстві з Голишівкою, але вже на території, що адміністративно належна до села Казимірка, розташований був великий зажиточний хутір, власником якого був русин із забутими анкетними даними, званий скрізь всіма довкола "лісним королем". Була це таємнича, але небувало харизматична і барвна постать, яка в діяннях Казимірки, Кшешова і Малинська відігравала від давна істотну, хоча неофіційну роль.
Третє поселення, зване Фіярувкою, розташоване між Малинськом і Полянами, складалося з трьох жител, з яких одне мало характер колишнього будинку лісника, яке належало до польської сім'ї Фіярчиків, від прізвища якої повстала назва поселення. Одне було сімейною садибою польської сім'ї Півонських, якої найстаршим за віком був лікар, званий популярно Паном Доктором, що мав свій спадковий лікарський штат у Березному, з наділу напевно Малинського, бо був це також сімейний лікар (про яких нині так багато мовиться - Автор) цієї магнатської сім'ї. А також сімейні садиби Полубочків, Литвинів, як вість несла, хоч від багатьох вже поколінь цілком сполонізованих (ополячених - Автор) відданих польських патріотів, пов'язаних з якоюсь дуже важливою, сімейно передаваною (переказаною) функцією в правлінні багатств пана Малинського.
Незалежно від вищезгаданих поселень, Малинськ в своєму просторі оточений був понад десятком недоторканих війною колишніх лісничівок (гаївок), з яких найбільш відомою в Малинську була лісничівка сім'ї Ткачиків, розташована близько двох з половиною кілометрів від центру, біля тракту, який постав в результаті ліквідації вузькоколійки, що вела перед Першою світовою війною з Малинська в напрямку північно-східному вглиб глухих лісів навколо ріки Случ, де в промисловому масштабі доконувано вирубки лісів. Була це сім'я відома зі справжнього польського патріотизму. Окрім сім'ї Ткачиків до цього кола, добре знаного в Малинську, належали, як запам'яталося, також польські родини: Проконєвичів, Жаржинських, Подгородецьких, Марцінкевичів, а також мішані родини - сім'ї Нагорних та два брати Шушляки.
В дуже близькому розташуванні та симбіозі з Малинськом жили неушкоджені війною польські села Кшешув (чотири кілометри від центру Малинська в південному напрямку) і Карачун (чотири кілометри від центру Малинська в керунку північному). Були це типові для Волині села, заселені колишньою шляхтою дрібнопомісною, причому в Кшешові панувало прізвище Савицький, а в Карачуні - Чужинський і Лозинський. Це означало, що Кшешув постав у минулому із зростаючої систематично шляхетної сім'ї Савицьких, а Карачун - із зростаючих систематично двох шляхетних сімей Чужинських і Лозинських. Тому, як можна домислитися, Карачун був селом більшим, від Кшешова, причому і багатшим, бо і родинні господарства були тут більші і земля родючіша, ніж у Кшешові. Кшешув лежав на післяльодникових піщаних підвищеннях, вкритих у давнину лісами сосновими, а Карачун - в родючій долині, вкритій колись листяними лісами. З цієї причини мешканці Кшешова були, як правило, людьми менш заможними, ніж жителі Карачуна, і в зв'язку з цим мусили регулярно доробляти працею, не пов'язаною із землею, а таку знаходили в близькому Малинську…".
Справді невіддільною, а точніше буде сказати, органічно значною частиною в житті мешканців Малинська і навколишніх населених пунктів була у міжвоєнні роки Казимірка. Адже саме в цьому селі малинчани здійснювали усі релігійні обряди при потребі - весілля, хрестини, поховання померлих, бо ж, як згадувалося вище, Малинськ не мав жодного сакрального об'єкта через атеїстичні погляди великої кількості його жителів. Та чи тільки це ріднило і тісно поєднувало з Казимірівкою? Як дослідимо далі, більш широко висвітлюючи село Казимірку, побачимо і багато, окрім перерахованих, і інших важливих достоїнств сусіднього і так дійсно вже рідного та близького Малинську населеного пункту, який заслуговував у ті часи, як пересвідчимося у цьому, щонайвищої оцінки. Втім, не забігаймо наперед, а довідуймося про все по порядку.
"… З Малинськом, Кшешовим і Карачуном була дуже і дуже пов'язана недоторкана Першою світовою війною Казимірка, що лежить в семи кілометрах на захід від Малинська, на тракті до містечка Степань над Горинню. В цьому селі усі корінні мешканці були русинами, але поруч із церквою православною та православним цвинтарем був також костел римо-католицький з таким же кладовищем. Ні при церкві, ні при костелові не було школи. Була однак створена і діяла при римо-католицькій парафії так звана Каса Стефчика, або, інакше кажучи, ощадна каса для мешканців, яка видавала також кредити. З цієї каси могли скористатися і робили це досить активно всі абсолютно мешканці цієї парафії та інших парафій, незважаючи на своє релігійне визнання, національність і маєтковий стан. Кожний черговий пробощ (настоятель) казимірської парафії робив усе, щоб ця діяльність проводилася на якнайвищому рівні, дбаючи водночас про безпеку довірених грошових вкладів і забезпечення необхідних людям кредитів і, зокрема, жителям Малинська. Була це, мабуть, єдина цього виду інституція на досить обширній території, сягаючої далеко за терени парафії, та дуже багаточисленним людом цього терену належним чином оцінена. Так ось, молилися в об'єктах сакральних різних віросповідань, але коли створювалася критична грошова ситуація, наприклад, у випадку хвороби, якоїсь судової справи, що вимагала адвоката, обов'язковості до фінансування діяльності господарської, до фінансування зведення будинку чи закупівлі землі і так далі і тому подібне, по допомогу зверталися, кому це було потрібно, перш за все, до казимирського ксьондза-пробоща. Досить часто була це єдино можлива допомога.
Значення Казимірки для цього обшару територіального полягало однак не лише з приводу Каси Стефчика, але також, а може, перш за все, в зв'язку із чудотворною іконою Матері Божої Казимірської, перед якою низько-низько схилялися у молитві в рівній мірі католики обряду римського і православні, а днем головних урочистостей релігійних для її вшанування, званих популярно відпустом, був день 15 серпня кожного року. На цей день до Казимірки приходили з різних, ближчих і дальших сторін, багаточисленні, перш за все римо-католицькі, а потім православні піші паломництва, бо костел православний (церква) визнає час юліанський, який є пізнішим від григоріанського на 13 днів, а отже, відпуст відбувався в Казимірці кожного року двічі, першим в костелі, чи в обряді римо-католицькому, а потім у церкві, чи в обряді православному. Траса паломників з територій, розташованих на схід від Малинська, і в одному, і в другому випадку проходила через Малинськ і відбувалася завжди у переддень відпусту. Похід піших паломників, що тягнувся довго-довго і в одному, і в другому випадку сердечно вітала чи лише спостерігала уся громадськість Малинська, разом з єврейським людом і особами, які тимчасово перебували у цей день в Малинську. Була це в кінці літа велика атракція. Ще більшу атракцію становив похід майже всіх мешканців Малинська на другий день до Казимірки, як виявилося скрізь, - на відпуст. Для більшості метою цього походу був однак не відпуст, а великий ярмарок, пов'язаний з типово народним фестивалем, який від ранку і до вечора відбувався кожного разу в Казимірці, на великій битій чотирибічній площі між церквою та костелом (церква знаходилася при кутовій південно-східній частині цієї площі, а костел розташований був при її кутовій південно-західній частині над пропливаючою ззаду костельної площі невеличкою річкою, притокою Горині). Казимірка для християнських людей Малинська, Кшешова і Карачуна була однак головним місцем, куди від незапам'ятних часів ішлося походом перш за все на великі чергові урочистості релігійні, а також на шлюби, хрестини, поховання і передвеликодневі реколекції, однаково римо-католицькі як і православні (для шкільної молоді передвеликодневі реколекції були для обох віросповідань обов'язкові, щоденні, триваючі чергових кілька днів походи пішки до Казимірки відбувалися у великих групах, під керівництвом вчителів). Дійсно, безперечну домінанту чи керівництво, володіння складали в цьому поляки. Руський люд Казимірки не висловлював з цього приводу якогось незадоволення. Скоріше навпаки. Казимірчани вели себе скоріше гарно, в заміну за це були в Малинську, поруч кшешов'ян, привілегійовані, якщо йдеться про затруднення їх на малинському ринку праці, а також, згідно розпорядження, видачі їм гужового транспорту з деревом із навколишніх лісів - літом возами, зимою на санках.
Мали однак свій спосіб кваліфікування польської громадськості до поляків. Для них поняття поляк було пов'язане з поняттям "пан", а таким міг бути лише ксьондз, землевласник, магнат чи князь. Поляків, які обслуговували "панів" (адміністратори, правлінці лісів і всякого роду високі службовці), підкреслювано назвою "напівпанків". Ціла частина польського люду, що залишалася, підкреслювана була назвою "мазури".. Ніхто не знав з чого це виникає, але казимірчанам здавалося, що це так дійсно, як права натури.
Пізніше, коли до українських сіл в цьому районі прийшла польська школа (переважно чотирирічна), з чим багато русинів не погоджувалося, бо мріяли про школу українську, щораз частіше усіх поляків почали тут називати "ляхами". Це однак не змінило стосунку казимірчан до поляків з Малинська, Кшешова і Карачуна, ані також до казимірського ксьондза-пробоща і його органіста…".
Якими історичними пам'ятками та цікавими спорудами була наділена кровно пов'язана з Малинськом Казимірка, який люд її населяв? На ці та інші питання ось ця вичерпна відповідь. Читаємо далі:
"… Казимірка, як місцевість, обдарована була багатьма загадками, яких в той час ніхто не пробував для загалу розв'язати. Отож, в цьому селі русинів був старий цегляний римо-католицький костел, який згідно із знавцями архітектурних стилів мусив бути споруджений в другій половині вісімнадцятого століття. Церква ж була дерев'яна, побудована з усією певністю в другій половині дев'ятнадцятого століття. План цього села відповідав скоріше планові містечка, адже центральним його пунктом була велика, згадана вже вище чотирибічна площа, наче ринок, від якого в кількох напрямках розходяться вулиці, на яких розташовані були сімейні житла русинів. Біля самої площі, окрім костела і церкви, по її південній стороні були споруди, в яких мешкав піп, званий по-російськи "батюшка", диякон (дяк), який виконував у церкві роль органіста (не грав на органі, але співав), а також органіст, а цілу північну сторону займали забудови пана Гольдмана, торговця єврейської національності, в якого був багатогалузевий різнотоварний магазин, також із монопольними товарами (алкоголь, тютюн), при цьому невеличкий ресторан в сусідньому приміщенні та декілька кімнат для гостей, із виходом в сад (в часі відпустів заміненого мешканцями Малинська на пік-нік). Споруди житлово-адміністративні римо-католицької парафії розташовані були поруч з костелом над річкою. Особливою рисою корінних мешканців села Казимірка, в цілому русинів завжди було те, що коренем їх прізвищ, що був одночасно префіксом, був склад "лях", а кінцівка "чук" чи "ук", характерною скоріше для прізвищ українського походження (наприклад Ляховчук). Особливою загадкою була сама назва цієї місцевості - Казимірка, яка, без сумніву, походить від імені Казимір, популярного серед поляків, але яке не зустрічалося колись у русинів. Саму ж назву Казимірка в 1629 році дав канцлер Альбрехт Радзівілл, власник цих земель, на честь свого сина Казиміра, королевича, покровителя Польщі та Литви…".
Як побачимо далі, дорогий читачу, із назвою станції в Малинську виникли свої проблеми, які з часом були успішно розв'язані. Про статус Малинська і дещо інше поговоримо нижче.
"… Встановлена росіянами назва "Станция Малынськая" не надавалася до вживання на польській мові. Не надавалася також німцям, які окупували в 1918 році Малинськ, тому замість неї вживали назви "Малінск". Цю назву по спольщенню її на "Малинськ" прийнято було як остаточну, офіційну назву Малинська, яка зберіелася до сьогоднішнього дня, бо прийняла її також влада совєтська в роках 1939-1941 і від 1944 року, коли совєти повернулися на Волинь, після вигнання з неї німців.
Окрім назви, важливим став статус Малинська як місцевості. В царській Росії додання до назви місцевості слова "станция" означало водночас надання цій місцевості спеціального статусу, вірогідно мілітарного, важливішого навіть, ніж статус містечка без залізничних сполучень. У новоповстаючій Польщі такого значення залізничні станції не мали, якщо були лише станціями залізничними, без статусу міста. Міг же бути Малинськ тільки селом. На Волині однак статус села надавався лише такому селу, в якому не було польської більшості. Село ж, яке мало польську більшість, отримувало статус колонії чи селища (поселення). Не було справді відомо, що це означало, але увесь люд Малинська був з цього задоволений, бо такий статус згідно тогочасного поняття був для нього корисніший, ніж статус села. Незалежно від вищезазначеного, нова польська влада мусила розв'язувати, здавалося бо сьогодні, просту проблему належного називання громадян, які належали до народностей, які сьогодні підкреслюємо як національність українську та єврейську. Нову польську державу творили люди, світлі та тактовні, а отже і цю справу намагалися розв'язати в такий спосіб, щоб жодної нації не уразити (так в оригіналі, а як було насправді - відомо - Автор). В першому випадку ішлося про те, що в царській Росії не визнавалося національностей української та білоруської, бо ж цар був владикою Всієї Русі чи Русі, яку перед нападом татар в тринадцятому сторіччі уособлювала Київська Русь і яка обіймала більш-менш сьогоднішню європейську Росію, Україну і Білорусь. Усі ж за царів були генерально русинами, а певні різниці діалектичні між ними, відблискувані були в назвах сьогоднішніх росіян як "великорусів", українців - "малорусів" і сьогоднішніх білорусів - "бєлорусів". Багатовікова польська традиція назвою русини обдаровувала лише нинішніх українців, разом з тим сьогоднішніх росіян називала "москалями", а нинішніх білорусів взагалі не виділяла якимсь чином, бо пов'язувала їх з литовцями (великі князі литовські, що правили на території, чітко окресленій як Литва, користувалися перед поєднанням із Польщею не мовою литовською, а білоруською). Десь у ХІV столітті, коли Литва відібрала сьогоднішню Україну від татарів, почато було цю новоздобуту країну називати "Україною", але не з поглядів етнічних, а лише в результаті того, що лежала вона "у країні литовській, котрій вже було одинадцять віків".
Ось така вона, цікава і захоплююча розповідь про Малинськ і його околиці та близьку йому Казимірку. Щасти їй в усьому, Боже!

Чеслав Хитрий, краєзнавець.

  • Історичне дослідження(ІIчастина)
  • Історичне дослідження (IVчастина)

  • Copyright © БЦСПШБ