***
Відгоріла днина. Згасла. Перетліла.
Без вогню і диму, як душа від болю.
Загорнулось сонце в завірюху білу,
Ледь ясніє кругом ще на видноколі.
Височіє неба каламутна туга.
І нема спокою ні мені, ні вітру.
Сипле. Крутить. Свище - розгулялась хуга,
Шаленіє в танці на просторах світу.

***
Буря в дорозі застала неждано.
То перед нами, то просто над нами
Небо гуркоче, гуде без упину,
Все батогами цілить у спину.
Хлюпають ноги в калюжах босі,
Хилиться в пояс стигле колосся,
Ластівка мчить проти грому і вітру -
Раптом з гніздечка випали діти?!
Пахне живицею з дальнього лісу.
Дощ притихає. Сива завіса
Впала на трави, вим'яла квіти.
Змішала з землею покоси жита.
Батькова хата із саду вийшла,
Стала порогом під мокру вишню.
Вікнами світить. Відкрила браму...
- Добридень, хато! Добридень, мамо!

НІЧНИЙ ГІСТЬ
Проситься вітер на ніч до хати,
А я й боюся його пускати:
Переночує. А вранці... Боже!
Вивітрить з хати, що тільки зможе.
Коли б лиш з хати. А то ще й душу
Всю ніч від вітру ховати мушу:
Там ще жаринка надії тліє -
Погасить вітер, то й спопеліє.
Але ж благає. У шибку б'ється.
То тоскно плаче, то знов сміється...
Впущу, хоч знаю: вибір невдалий.
Та де моє вже не пропадало?!

ФАНТАЗІЯ ЛІТНЬОЇ НОЧІ
На Случі, там, де верби безпечно
Миють в хвилях свою сивину,
Я закутаюсь в зоряний вечір
І до ранку в човні не засну.
Ось і місяць скотився звисока,
Впав у воду і з самого дна
Витяг зірку свою яснооку
Й на ріжечку несе до човна.
Ген під Бором, за синьою даллю
Ніч ховає сп'яніле лице.
Там туманом, неначе вуаллю,
Затулилось від нас озерце.
А дорога - згори і у воду -
Тільки бризки - намиста разки.
Пахне медом нічна прохолода,
Хлібом пахнуть уже колоски.
Тихий ранок з-за обрію блисне,
Вдягне землю у сотні обнов-
Попливуть через хвилі, як пісня
Моя віра, надія, любов.

***
Покуй, зозуле. Тільки ж до Петра
Дзвенить твій спів в пташинім стоголоссі.
Після Петра мине твоя пора -
І з дня на день чекай уже на осінь.
Покосять жито і звезуть снопи.
Як не мудруй - життя не спиниш кола...
Покуй, зозуле, час свій не проспи,
Щоб потім вже не каятись ніколи.

ВЕЧІР
Холодно. Вечір. Додому не близько.
Йдем навпрошки через стерні.
Коні пофиркують на пасовиську,
З гриви витрушують темінь.
Між полукіпками теплого жита
Серпень лягає спати,
Мостить під голову сонячне літо,
Під ноги - осінні шати.
Хата порожня зітхає спросоння,
Боком схилившись на грушу.
В очі вдивляється пишний сонях,
Наче вимірює душу.

***
Життя таке, як нива після жнив.
І не пройдеш, щоб не сколоти ноги.
Ідуть літа, а ти як і не жив,
Лише міняв невдачі на тривоги.
Ще стерні зорють. Жито проросте.
У сивих росах заіскриться колос.
Нічну задуму перепел вплете
У перепілчин тихий ніжний голос.
І жайвір з пісні витче дивину,
Розстеле скрізь у сонячній блакиті...
Лише життя, як присмак полину.
Як не живи - від долі ніде дітись.

***
Прилетів лелека. Став собі на стріху.
Колискову пісню клекотів він стиха.
Клекотів щоранку. Опускався низько.
А мені ночами марилась колиска.
Снилася колиска з дуба і з калини.
Та затихла раптом пісня журавлина.
Поховались бусли в сивому тумані -
Тільки відгоміння - невигойна рана.
Вже мої дороги йдуть до небокраю.
Клекіт той печальний досі душу крає.
Серце ще не камінь - вміє все прощати,
Та простить не може птахам тим дзьобатим.

***
Сонце зайшло. Обрій сяйнув і згас.
Час на розлуку. Час на кохання. Час.
Наче надії, гаснуть у вікнах вогні.
Нас не впізнати. Ми - і не ми. Одні.
Гнів і байдужість. Боже! З чиєї вини?
Пізній лелека вертається десь з далини.
Став у гнізді і клекоче такі слова...
Очі заплющиш - хмеліє від них голова.
Жито хвилюється. Колосом пахне ніч.
Сині волошки - свідки таємних стріч.
Випали роси в шум молодих отав.
Наче весільний вінець, сріблом виблискує став.
Пурхає вітер: з гілки - і на листок.
Місячне сяйво - в серце твоє місток.
Сонце над обрієм. Час вже додому. Пора!
Ранок встає над землею. Ранок зла чи добра?