СТОРІНКИ ІСТОРІЇ
Меню
БІБЛІОТЕКА
Паспорт бібліотеки
Фотогалерея

ЖИТТЯ ШКОЛИ
Візитка школи
Євроклуб
Самоврядування
Шкільний музей
Позакласна робота

НАШЕ СЕЛО
Сторінки історії
Паспорт села
Конкурс

Медичний заклад

Видатні земляки
Шевчук Тетяна

Захарчук Андрій


Медіа-світ















Наш край в курсі історії України
Історія кожного населеного пункту, як і людини, з однієї сторони неповторна, а з другої - тісно переплетена з історією тих епох, через які вона пройшла.
Не виняток і село Зірне. Його початки губляться в другій половині XIX століття. Саме тоді у спадок від одного з найбільших землевласників Волині Михайла Коржанівського переходять навколишні землі до Михайла Малинського, що був одружений на його близькій родичці. Довгий час постать Малинського була легендарною - жодних згадок про його походження не було. Не згадується про нього і в реєстрах Російського дворянства. І тільки скупі відомості польських дослідників Волині XIX століття , що їх відшукали науковці Острозького заповідника проливають світло на його походження. На території Березнівського району Малинський володів 18 тисячами десятин лісу і 700 десятинами орної землі.
В 70-х роках XIX століття неподалік від Березного Михайло закладає новий маєток. Його назву пов'язують з іменем сина Зурена , що загинув в молодому віці. Ця назва закріпилось за новим маєтком, а потім і населеним пунктом перейменована на Зірне. Місцевість була вибрана не дуже вдало - близьке болото в урочищі Гало, знижені, перезволожені. Поступово було зведено будівлі для обслуги, Палац Малинськихю.
Місцеві жителі дивувалися красі палацу - інтер'єри його 44 кімнат були вишукано оздоблені дзеркалами, хрустальними люстрами, паркетною підлогою на свинцевій основі, кахельними грубками для опалення, на вікнах висіли важкі гардини, всюди висіли картини. Перекази доносять деякі подробиці цього будівництва - матеріали возили з-за кордону, тисячі селян вимощували возами болотисту місцевість, осушували за допомогою вручну проритих каналів. Залишки їх ще й зараз подекуди збереглися в селі. Малинський для осушення земель його маєтку запросив так звану "Західну експедицію з осушення боліт", якою керував відомий геолог І. І. Жидівський. З 1874 по 1897 роки експедиція працювала на території Прип'ятського Полісся. У складі експедиції працювали відомі вчені -ґрунтознавці О. П. Карпінський, В.В. Докучаєв, О.І. Волков, Г.І. Танфільєв. що вели ґрунтознавчі і геоботанічні наукові дослідження. (1)
В кінці XIX століття біля мастку закладається прекрасний парк площею 17 га. Керував спорудженням парку садівник Вольський. Парк був спланований зі смаком : наймані робітники висадили біля сотні порід дерев, деякі привезено з-за кордону, розбиті доріжки, що освітлківались карбідними ліхтарями, викопано три ставки, в яких розводили рибу, прогулювались на човнах, відпочивали в літній альтанці на острівку, насипаному посеред найбільшого ставка біля палацу. Неподалік ставка знаходився звіринець, подалі невелика художня майстерня, де любив працювати нащадок Михайла Малинського Емануель. З західної сторони парк обнесений був цегляною огорожею з воротами зі сторони Березного І хвірткою до господарського двору. Решта парку обгороджена дощатим парканом. В'їзді сам парк охороняла неозброєна охорона. І до сьогодні збереглися віковічні ялини, сосна Веймутова. модрини, кедри, навесні повсюду цвіте жасмин. Особливо багато в парк> кленів, які багряно горять щоосені своїм листям , встеляючи стару бруковану алею і навіюють легенду про палке кохання молодої пари Малинських: Емануеля та Анни. Молода дружина попросила у дарунок .... осінь. Справжнє кохання творить дива і незабаром почалося будівництво зеленої казки. Так справжнє кохання створило цс зелене диво, що вже більше ста років милує своєю красою у всі пори року.
В 1905 році з Березно переноситься невелика ґуральня, яка працювала сезонно 2-3 місяці на власній сировині. В основному використовували для виробництва спирту-сирцю картоплю і ячмінь для солоду. Готову продукцію відправляли на станцію Малинськ Поліської залізниці в бочках кіньми, а звідти до Львова. Працювало 5-6 робітників під керівництвом гужеляна поляка Гедза. Потужність ґуральні в 1907 році склала 26 000 відер за ціною 25000 рублів. (1) Виробництво щороку збільшувалось і вже в 1915 році працювало 44 робітники. Ґуральня мала парову машину французького виробництва, яка працювала на дровах, а потім і на місцевому торфі. Фільварок Малинський розташував на найкращих в околицях землях - на 14 жовтня 1924 року у володіннях Малинського в Зурному було 302 десятини орної землі і 32 постійні робітники. Для них в маєтку побудували 6 робітничих бараків на 4 сім'ї кожний, один з них був двоповерховий. Господарський двір І 199 десятин землі розташовувались в урочищі Чорнило. Обслуговувало його 8 робітників з управляючим Лясотою. Малинський після смерті своєї дружини рідко став з'являтися в своєму родовому маєтку. Весь свій час проводив за кордоном. До 1920-х років управителем маєтку був Міхал Ястжембовський. а потім Береювський. Контора управителя разом з бухгалтерією і касою переїжджає з середини 20-х в Зурно. Для сезонних робіт наймались постійно жителі навколишніх сіл і хуторів: Білки, Чорнила. Занакоту, Полиці, Чагарів. Постійно працюючі робітники отримували крім платні безкоштовно дрова,, без оплати проживали в квартирах, випасали свою худобу разом з панською, могли отримати після одруження дерево на будівництво і землі до 5 десятин безкоштовно. При маєтку працювали ковалі, шорники, стельмахи. Кузня була неподалік ґуральні, ковалями були Юзеф Жилінський та Євген Кржицький. Фільварок мав два фруктові сади - менший в Зурному і 25 гектарний в Чорнилі, оранжерею, де цілий рік вирощували квіти, огород і ягідник.
З 1925 року для потреб польської армії почали вирощувати коней. Це була вигідна справа - бойовий кінь коштував 1000-1200 злотих, коли робочий тільки 80-І20. За рік продавали 5-8 скакунів на аукціонах в Луцьку. Цим займався Володимир Дзендзеловський.
Після Ризького миру березня 1921 року наші землі відійшли до Речі Посполитої. На території Березнівського району була побудована потужна залізобетонна лінія оборони по Случі і далі по Горині. В маєтку до 1939 року стояв ескадрон Польської охорони пограничней, звідки вони виходили на бойове чергування кордону.
17 вересня 1939 р. принесло нашому краю зміну влади - Західна Україна була окупована Червоною армією і протягом жовтня-листопада відбулося возз'єднання українських земель з Радянською Україною.
Ці події поклали початок встановлення радянської влади. 4 грудня 1939 року створена Рівненська область, а територія нинішнього Березні вського району ввійшла до КостопІльського. Нова влада принесла і нову політику - радянізацію. В першу чергу вона проявилася в націоналізації приватної власності, а так як в селі був розташований великий маєток Малинського, то рішенням Костопільської повітової ради депутатів трудящих у пана Малинського було націоналізовано електростанцію, водокачку, спиртзавод, а також всі поміщицькі землі та ліси: за даними Рівненського обласного державного архіву 760 га. Через непевне становище радянської влади землі селян націоналізація не торкнулася, а тому вони колективізації не підлягали. На землях маєтку в 1940 році створено колгосп Ім.17 вересня, який очолив Євтушок Сильвестр Миронович. Тоді ж створено МТС, директором якої був Кончаков.
Навколишні хутори були осередками українського національного руху ще за часів Речі Посполитої - на .хуторі Полиці діяв осередок "Просвіти" під керівництвом Луцика Андрія, в Занакоті український хор під керівництвом Драганчука Петра. Також хутір Занакот був центром визвольного руху -- тут був створений осередок ОУН. Як Польщі, гак і радянській владі українська "самостійність" була ні до чого. З початком 1940 року починаються репресії проти діячів визвольного руху Західної України і просто національне свідомих українців -вони становили реальну загрозу радянському пануванню. Навесні 1940 року Березнівський відділ НКВД провів арешти членів ОУН в Занакоті: Козлюка Андрія і Козлюка Стаха . Вони були заарештовані новою владою за свої переконання, адже якихось акцій проти нової влади не робили. Нічого не знайшли і під час ретельного обшуку їхніх господарств. Відбували вони ув'язнення в Дубнівський тюрмі, з якої чудом Андрію пощастило повернутися. Всіх в'язнів тюрми, арештованих за політичними мотивами. НКВД розстрілювало, вони могли в майбутньому виступити проти СРСР. Випускали тільки кримінальних злочинців. Дубно вже бомбили німецькі літаки, а тому розстріли проходили поспіхом. Коли черга дійшла до їхньої камери, охоронці повтікали. Напевно в місті вже були німці і ті рятували свою шкуру. Так Андрій був визволений німцями. Його товариша Стаха тоді смерть не обминула - він був розстріляний. Мирне радянське будівництво продовжувалось недовго - гітлерівська Німеччина завершила свої "справи" в Європі і її погляд був звернутий до Радянського Союзу як головного ворога Третього Рейху. 22 червня 1941 року розпочалось віроломне вторгнення. Група армій "Південь" дуже швидко подолала опір Червоної армії в Західній Україні і стрімко просувалась в глиб території' через Луцьк- Рівне- Новоград-Волинський-Житомир в напрямку на Київ.
Окупація нашого села відбулася 6 липня 1941 р. Німці відразу почали втілювати в життя свою політику - так званий "новий порядок". Під час відступу наших військ, який часто був безладним і неорганізованим, відбилось декілька груп червоиоармійців. Частина їх місцевими жителями була переправлена через Случ на правий берег, а 6-7 чоловік, які переховувались в клуні одного з хутірських господарств біля села, були виказані німецьким властям. Німці під конвоєм завели їх в Зірненський парк, заставили викопати могилу і розстріляли.
Німці не спішили ліквідовувати такий "винахід" Сталіна як колгоспи. Вони були зручною формою викачування ресурсів як для радянської влади, так і для німецького режиму. На землях мастку Малинського було створене одне з трьох в районі німецьке державне господарство, управляючим якого був виходець із Дубного. З навколишніх хуторів окупанти зібрали худобу і розмістили в панському корівнику (нинішній зерносклад). Доглядали худобу жителі, які на той час проживали в Зіркому в робітничих квартирах. Постійних робітників було чоловік 7-10. Також німці за допомогою примусових робітників, яких на роботу визначав староста з кожного господарства, засівали колишні панські поля, в основному житом і вівсом. В районі вулиці Висоцького розмішувався город, завідувачем якого був Тихон Никитюк. Влітку 1942 року на роботі в городі німці використовували з березнівського гетто євреїв, аж до їхнього розстрілу в серпні 1942 року. В розпорядженні господарства було 2 трактори, один із них залишився від попередньої МТС, його не встигли евакуювати і покинули в районі села Теклівка. Охорона господарства була невелика - господарський двір охоронявся двома німцями. За роботу в жнива німці видавали поі кг солі, на обжинки в маєтку в 1942 році влаштували обід. Німці поводилися з місцевим населенням чемно: ніяких репресій не влаштовували, за харчування і продукти , коли з'являлися на хуторах навіть платили гроші. Жителі сплачували податки продуктами. Заготовлене молоко возили в Липники на переробку в місцевій молочарні. Обов'зково підлягала оплата податків м'ясом. Як правило староста визначав кожному господарству яку худобу здавати. Іноді селяни ігнорували такі розпорядження, німці в своєму порядку були дуже педантичні, за такий непослух все господарство конфісковувалось.
В період окупації для потреб Вермахту працював і спиртзавод. Там розміщувалася своя охорона. Для заготівлі торфу на околиці села, який використовували як паливо в спирпаводі, використовували працю березнівських євреїв. В грудні 1942 р. на господарство здійснили напад партизани. Вони побили охорону господарського двору, забрали їх із собою і вивезли всю худобу. Також вивезли із спиртзаводу спирт.
З приходом німців осередок ОУН почав розширюватися, до роботи залучали все нових і нових членів. Деякі сім'ї повним складом або були членами ОУН, або виконували різні доручення. Очолював осередок в роки окупації в Занакоті Козлюк Корній. молодшою сіткою опікувався Бецько Олексій. Активними членами мережі були Драганчук Густен, Новачок Тарас, Борейчуки Леонід і Григорій, Драганчук Петро, Луцики .
Ситуація у відносинах з окупантами почала мінятися згодом, В 1942 році почався набір молоді на роботу в Німеччину. ОУН перешкоджало цьому. Козлюк Корній переодягнувшись в німецького солдата, в управі села Яблуне застрелив місцевого старосту Сотворука, а списки остарбайтерів знищив. Бували сутички із поляками-поліцаями з Липників, які служили в німецькій поліції Березного. Окупанти показали своє справжнє лице з початком 1943 року. Проти членів ОУН і їхніх сімей початися масові акції. Робили їх німці разом з польськими поліціянтами. Як згадує член ОУН Симончук Олександр, самі німці не знали поіменно українських підпільників, адже навіть самі члени ОУН не знали про перебування в організації один одного, адже з самого початку виникнення мережі ОУН вона дотримувалась суворої конспірації, Він переконаний, що це справа рук місцевих поляків, які видавали українців німцям через своїх інформаторів, адже на наших землях поляки жили поруч з українцями.
В січні 1943 року запалали хати українців. Біля хутора Чорнило були спалені господарства членів організації братів Тодоха.......
Неподалік спалили Хотииців ( вуличне). 5 лютого запалав Занакот. Першим було оточене обійстя Борейчуків. В хаті живцем згоріли Пелагея і мати господаря Настя. Всі інші повтікали в ліс. Під час втечі було поранено Ганну Борейчук. Того ж дня німці з поляками спалили господарство Козлюка Савки, адже його син Андрій був активним членом ОУН ще з часів Польщі. Його і дочку Нелю розстріляли, а дружина Федосія хотіла вирватися з палаючого будинку через солом'яний дах, але німецький автоматник застрелив її прямо на ходу. Обгоріле тіло потім поховали. Слідуючою жертвою розправи став Козлюк Корній. Його самого не застали карателі вдома, тому кара впала на його батька Лукаша. Його і зятя Малишка Стаха, жителя хутора Федюка Петра привели до порога хати Корнія і положили на землю для розстрілу. Врятувався тільки Федюк, що знав німецьку мову і звернувся до німців. Його відпустили. Господарства Лукаша і сина Корнія були спалені. Така ж доля спіткала і інших членів організації і їх рідних: Драганчук Густен разом з дружиною Надією задихнувся від диму палаючої хати в криївці, що була під підлогою. Спалено обійстя його брата Максима І тестя Козлюка ... ( вуличне ЛукашцІ). Правда і'м вдалося врятуватися. Після цих звірств населення почало переховуватися і включатися до боротьби. Іншого виходу їм не було, адже німці з поляками і далі проводили облави проти повстанців, та й залишилися багато без даху над головою. Опинився в організації і Симончук Олександр. Перебував спочатку в таборі в лісі біля Хотиня. Тут зустрів Борейчуків: Ольгу, Гайну, Анастасію і Тонго. В повстанському таборі став зв'язковим - через хворобу ніг воювати в УПА не міг. Лісовими стежками носив донесення, або проводив повстанців теренами нашої місцевості. На Пасху 1943 року пішки вирушили до села Тростянсць, Там тоді був цілий партизанський край. Урочисто, після святкового богослужіння., шо провів того дня батюшка з Моквина. прийняли присягу перед лавами повстанців. Людей було дуже багато, шеренги прикрашали жовто-блакитні українські прапори. Пробли та цілу весну 1943 року. Отримав псевдо "Сокіл". Брат Андрій, що був старший ( 1921 року народження) пішов разом з Борейчуком Леонідом в УПА. Андрій був у сотні Дубового, а Леонід очолив курінь УПА, мав псевдо "Стрибайло". Про розмах націоналістичного підпілля свідчить кількість його учасників - жителів хутора , які включені до Книги Пам'яті і Слави Волині. В наш час люди частіше згадують імена тих, хто брав участь, або був причетний до українського підпілля. Але багатьох з них ми не знаходимо в ній. Невідомим залишився і житель села Зірного, Ульян. який загинув у боротьбі з московськими окупантами. Крім учасників було багато співчуваючих. Все це свідчить, що місцеві жителі віддали перевагу боротьбі за самостійну Україну.
З'являлися на хуторі Занакот і ковпаківці. Під час свого перебування в районі вони влітку 1943 року зробили засідку в селі Яблуне І перебили німецький обоз разом з українцями-їздовими. В урочищі "Дражня" пограбували продовольчий склад УПА. а в Занакоті реквізували коней.
В справжню різанину вилилось українсько-польське протистояння в роки війни. Польські і українські народи стали заручниками, як гітлерівської політики так і польської. Німці, проводячи свої акції проти бандерівців, завжди використовували польських поліцаїв. З метою роздмухати українсько-польську ворожнечу, вся допоміжна поліція Березного в кількості 200 чоловік була виключно з місцевих поляків. В польській колонії Липники діяв загін самооборони. Виходило, що українців на своїй землі вбивали поляки. Другою причиною стали політичні цілі поляків - вони розглядали наші землі, як частин}' Речі Посполитої і розгорнули масовий національно-визвольний рух. У відповідь бандерівці без розбору вбивали місцевих поляків, які жили в колонії Липники і в навколишніх хуторах.
Вершиною українсько-польського протистояння стало знищення польської колонії Липники. 25 березня 1943 році вночі колонія була оточена військами УПА і спалена, а жителів було вбито. Визволення Червоною Армією не принесло миру І спокою. Бандерівський рух не склав зброї, а повернув її проти радянської влади і її політики. Кривава різанина і вбивства розпочалися з новою силою.
Повторно червоні партизани з'явилися в селі 8 січня 1944 р. За цегляним парканом парку, польська поліція влаштувала засідку і зустріла радянських партизан шквальним вогнем. З боку останніх було дуже багато вбитих, але це був їх останній бій. Внаслідок проведення Житомирсько-Бердичівської операції військами 181-ї стрілецької і 121-ї гвардійської стрілецької дивізії, командуючі генерали О.А. Сараєв і Л.Д.Червоній спільно з партизанськими з'єднаннями 1.1. Шитова та С.Ф.Малікова звільнили Березне, а разом і Зірне від фашистських окупантів.
Матеріальні збитки від німецького панування склали 200000 крб., повністю спалено хутір Чорнило, руїни села Зірне становили 10% ,80 чоловік вивезено до Німеччини. 8 чоловік загинуло в бою, 4 - померло від ран, 4 -пропало безвісті, їм поставили обеліск Слави у селі Зірному.
З визволенням починається нова сторінка життя населеного пункту -радянська, яка позначилася як позитивними зрушеннями в житті поліщуків, так і репресіями проти мирного населення, що бачило для свого краю іншу історичну перспективу - незалежність і продовжували боротьбу проти радянської влади. Вже в 1944 році була проведена масова, майже суцільна мобілізація в ряди Червоної Армії, а тих. що ухилилися всілякими способами, потім залучили до примусової відбудови і роботи в народному господарстві.
1 лютого 1944 року було закінчено відбудову і запущено в роботу спиртзавод. Німці завдали йому незначних руйнувань. В селі для його охорони і керівного складу залишилася частина червоних партизан, що визволяли Березнівщину. Мобілізовані робітники, значна частина яких були жінки, копали торф на околиці села, що використовувався як паливо для парової машини.
28 квітня 1945 року рішенням Березнівської районної ради відновлюється колгосп на базі колишнього поміщицького маєтку, отримавши ім'я Й. Сталіна. Все майно і землі маєтку передавались колгоспу. Першим головою колгоспу став Тимчук Семен Йосипович . Він виявився добрим організатором виробництва. Поступово збільшувалось поголів'я худоби, на колгоспних землях збирались високі врожаї зернових. В 1949 році ланка колгосп}- у складі ланкової Чухрай Парасковії Федорівни і членів ланки Конєвої Марії Іванівни та Мацько Юлії Іллівни були одними з першими в області нагороджені урядовими нагородами за розвиток колгоспного будівництва - орденом Леніна і орденами Трудового Червоного прапора відповідно. Ланка зібрала рекордний в області врожай жита - 25, 22 ц/ га. Це були не останні трудові здобутки колгоспників молодого господарства. Ланка Чухрай П. відзначилася в 1950 році вагомим врожаєм картоплі в 301,8 ц/ га, свинарка Четвертак Т.С. добивалась в середньому по 17-22 поросяти на одну свиноматку, коли в середньому по району цей показник становив 2,6 поросяти. Трудові рекорди підхопили доярки колгоспу -- Осипчук Ніна Микитівна та ......Микитівна. Вони також були відзначені високими урядовими нагородами: трудівниці були нагороджені орденом Леніна та орденом Трудового Червоного Прапора. Разом з ними найвищої урядової нагороди за звитяжну працю в розбудові соціалістичного господарства - ордена Леніна, був удостоєний і голова колгоспу Тимчук Семен Йосипович. В 1959 році відбулося укрупнення господарства -колгоспи Зірного і Теклівки було об'єднано і перейменовано в колгосп імені Шевченка. В послідуючі роки господарство імені Т. Шевченка очолювали різні керівники, але гордістю і його славою залишалися люди, В березні 1971 року завідуюча фермою колгоспу Гоголь Наталія мала честь представляти район в складі обласної партійної організації на ХХІУ з'їзді КП України в Києві. Варто згадати і передовиків-механізаторів: Рожчука Павла Гордійовича, Сульжика Михайла Дмитровича. Марчука Дмитра Корнійовича, які неодноразово виходили переможцями районного соціалістичного змагання. Вони невтомною, тяжкою працею розбудовували господарство. Грошові прибутки колгоспу зростали з року в рік. Якщо в 1949 році вони становили 15 807 крб., то в 1958 році - 230 844 крб., а в 1963 році 309 871 крб. Прибутки направлялися в першу чергу на зміцнення матеріально-технічної бази колгоспу. Побудована на околиці села нова тваринницька ферма, в 1963 році став до ладу механізований кормоцех, польовий стан тракторної бригади, контора колгоспу, на кошти колгоспу збудовано сільський клуб.
Поступово зростали і прибутки селян. В 1963 році було видано заробітної плати 0.83 крб. на трудодень і 0,8 кг зерна.
Адміністративно село входило до Теклівської сільської ради. З післявоєнним часом пов'язане і саме розширення населеного пункту, адже крім маєтку, спиртзаводу і робітничих бараків інших будинків в селі не було. Тут можна прослідкувати повоєнну долю людей: з хуторів насильно почали переселяти членів сімей колишніх вояків УПА, особливо тих, хто пішов на співпрацю з радянською владою. Так першою поселенкою стала мати одного з "перебіжчиків" воїна УПА "Яблонка" (вуличне). Тимчук Семен почав активно залучати переселенців із-за Бугу, яких спочатку виселяли в південні регіони, а потім вони рятувались від голоду 1946-47 років в Західній Україні. Так в селі отримали прописку сім'ї Музики Федора. Мальця Федора. Мацька Михайла, Осипчук Ніни Микитівни з батьками. Всі вони стали одними з перших, хто стояв у витоків розбудови села і господарства. Наприкінці 40-х почалася ліквідація так званих "бандерівських" сіл. де були потужні осередки ОУН-УПА. В селі знайшли свою другу малу батьківщину вихідці з Лінчина, Віткович, Михалина. Декілька переселенців втікло з Київщини від голоду, що лютував там в 1946-47 роках.
На базі маєтку після війни відновила свою роботу Березнівська МТС, яка зайняла колишні приміщення конюшні та будинків управителя і прислуги Малинського. Директором МТС був Ткаченко Іван Григорович, що був направлений в село з Києва. Сюди ж в МТС направили значну- частину механізаторів І спеціалістів середньої ланки із Східної України, так як більшість місцевого населення не тільки не мала відповідної професійної підготовки, а й будь-якої освіти. Матеріально- технічна база МТС в 40-х роках була низькою. Станція надавала послуги в основному з обмолоту хліба паровим локомобілем. Декілька стареньких тракторів не могли суттєво вплинути на механізацію колгоспного виробництва цілого району. Тут же була створена жіноча тракторна бригада , яку очолила Левчук Уляна. За її спогадами трудова біографія бригади розпочалася в 1952 році. Дівчата закінчили СарненськІ курси механізаторів, а на весну МТС отримала нові трактори ХТЗ, на яких вони почали працювати. На початку квітня був організований урочистий виїзд бригади на поля колгоспу ім. Шевченка. Цьому передував урочистий мітинг на центральній площі Березного навпроти тодішнього райвиконкому. МТС після хрущовських реорганізацій в 1958 році переводять до райцентру, а техніка була продана колгоспам.
Радянська влада принесла зміни в соціальне - культурне життя села. Після війни відкрилась початкова школа, де освіта була безкоштовна. Першим директором школи була Осипова. Школа розмістилася в приміщенні колишньої польської школи. Медсестра партизанського загону "Переможці" Д. Медвєдєва Камінська Ірина Генрихівна очолила фельдшерсько-акушерський пункт. Тут же був відкритий пологовий будинок. Розміщувалися вони в одному з робітничих бараків В колишній польській казармі запрацював клуб ( завклубом Тихончук Володимир), сільська бібліотека ( зав, бібліотекою Гайдук Галина). Розширювалася і кооперативна торгівля. Відкрито на території села два промтоварних та три продуктових магазини, до послуг жителів були шевська і кравецька майстерні. Товарообіг державної та кооперативної торгівлі в 1962 році становив 177 000 крб.. а в 1963 році - 238 000 крб.( 22) В 1963 році розпочато будівництво приміщення комбінату побутових послуг, який задовольняв потреби людей аж до розпаду СРСР. Економічна криза 90-х років змусила його припинити роботу. В 1948 році створюються партійні організації в колгоспі і на спиртзаводі. Очолили їх Романенко Микола Гордійович та Шпарук Клим Корнійович. В 1960 році в парторганшції колгоспу нараховувалось 51 член та кандидат в члени КПРС. В 1949 році створено відповідно комсомольські осередки. Серед перших комсомольців села були СІмак Володимир, Романенко Люба. Іванчук Ганна, Горбань Ганна, Гоголь Микола та Ганна. Очолила комсомольську організацію Гайдук Галина Володимирівна, (спогади Дмитрука).
Щороку нарощувався випуск продукції на спиртзаводі. З закінченням відбудови на ньому постійно проходила реконструкція старого обладнання, яке працювало ще з початку XX ст. Від сезонного виробництва в роки Польщі завод перейшов на постійний випуск продукції. В 1960 році його реконструйовано в спирто-консервний комбінат. Потужність заводу в 1961 році сягнула 42000 декалітрів спирту на рік. На заводі працює 110 робітників. В 60-х роках завершено електрифікацію завод)1 і села. Вік пари закінчився, старенька парова машина французького виробництва назавжди відійшла в історію,
В 1947-1948 роках на болоті, в урочищі Гало, на західній околиці села починається промислове добування торфу як палива для Зірненського спиргзаводу і Моквинської паперової фабрики. Для доставки торфу будується вузькоколійна залізнична дорога Зірне-Моквин. За основу була взята вузькоколійка Березне-Моквин (Костопільського району), яку демонтували після серії підривів її бандерівським підпіллям. Для транспортування торфу використовували паровози. Машиністами були Колос Микопя 10 х років і на це виробництво прийшла механізація. Добування торфу з року в рік зростало і за рахунок використання машин, і через зростаючу потребу його як побутового палива для населення цілого району. Очолював це виробництво Кішман ... Торфовиробництво проіснувало аж до початку 70-х років і було згорнуте через будівництво торфобрикетного заводу, який випускав уже більш ефективне паливо.
Наявність промислової виробничої бази, організація одного з перших в області колективного господарства, а також близькість до районного центру зумовили швидке зростання кількості населення і забудову села. Саме друга половина XX століття і була визначальною для цього процесу. Якщо після війни постійних жителів, які були робітниками маєтку, було декілька десятків, то станом на 15 січня 1959 року загальна чисельність населення становила вже 1890 чоловік, в 1963 році населення збільшилося до 1978 чоловік, а кількість дворів сягнула 446. Тільки за 1962-63 роки в селі було зведено 35 житлових будинків. Процес збільшення кількості населення пришвидшився після початку кампанії ліквідації так званих неперспективних сіл в другій половині 50-х років. Він тривав не тільки в хрущовську епоху, а й продовжувався за часів керівництва державою Л. І. Брежнєва в 60-80-ті роки. Закінчилося все тим, що навколишні хутори Занакот, Чорнило, Очеретянка та інші зникли з адміністративної карти України. Цей процес здійснювали через насильство над людьми: викорчовували біля обійсть сади, розорювали присадибну ділянку по самі господарські будівлі, закривали школи, укрупнили і ліквідували колгоспи, не підводили електрики і доріг. Після цих "експериментів" влади нічого не залишалося як покидати свою малу батьківщину і будуватись в селі.

Довгалюк Ю.Я.
вчитель історії Зірненської ЗОШ І -ІІ ступенів


Copyright © 2009-2010 БЦСПШБ.